:

Архив автора

Valeria Simonova-Cecon : バレリア : Валерия Симонова-Чекон

In ДВОЕТОЧИЕ: 36, ДВОЕТОЧИЕ: 37 on 27.06.2021 at 17:06
***
Медленно проплывает луна
в сиреневых облаках

Высказать, что на сердце лежит
легче порой в стихах

Ветер ночной потревожит листву
и улетит на восток

Молча в письмо другу вложу
я граната цветок



***
Меж нами гор
высокая гряда

Увидимся ль?
Быть может, никогда

Но кисть моя
чуть дрогнет над письмом

Когда, вздохнув,
подумаю о том



***
Мостик в саду деревянный есть
над изумрудом вод

В солнечный день вниз поглядеть -
видно, как рыба снуёт

Осенью листья плывут под ним,
весною и летом – цветы

Но грустно на воду смотреть, если там
не отражаешься ты



***
прилежно читаю
в журналах сэнрю и хайку
свои публикации



***
Vallée
qui fait semblant
de s'endormir
enfin
flabellée affaiblie
s'appuyant
à ses collines
noircies de soleil
une auberge
d'Espagne
où s'abreuvent les poètes
de l'Espagne
grands poètes
secs
à l'Espagne
noircis de soleil
la chaleur des paroles
comme un voile nuptial
tombe à leurs pieds
si volontiers
Ils sont
toujours
des hommes
grands poètes
secs
d'une Espagne



***
Tout comme les maîtres anciens j'efface ma signature
Et détruis mes repères
À force de l'aimer je n'ai qu'une grappe mûre
De mon plaisir amer
M'est-il permis de boir' un seul rubis (oh puis-je?)
D'une caresse fuyante?
À force de l'aimer je ressens le vertige
Comme d'une chair éteinte
La nuit viendra vidée. Saurai-je au moins en songe
L'odeur de son chevet?
Jacob connut Rachel. Abram connut Saraï
Le connaitrai-je jamais?



***
Mon amour est sans audace
Toujours sur le point et jamais acquis
Mon âme est sans courage
Toujours décidée mais jamais ne franchit la porte
Viens, ami,
Nous attarder aux jardins royaux
Et jouer aux fauves
Domestiqués que nous sommes
Animaux de la vie
Chiens si fidèles du quotidien
On l'a bien mérité
Son pain et ce fiel de délice
Que nous jette t'on pour nous applaudir?
Des spectateurs divertis par le jeu…



***
mount Matajur -
on the ancient rocks traces
of my DNA



***
July skies -
tinkling tinkling
at the cattle trough



***
I am a warrior
fighting against melancholy
in a raindeer sweater



***
granny's bedside table -
between Jesus and Saint Mary
young Mick Jagger



***
in the on-line shop
the most expensive items have
the fewest reviews



***
entering my window
a wild wind becomes
the scent of home



***
zona rossa -
finalmente imparo i nomi
dei nostri vicini



***
le cose più difficili da trovare:
amore eterno, fiume di denaro
ed i tempi di cottura



***
in quarantena
rimprovero il frigorifero
e la bilancia



***
la quarantena -
di colpo tanto materiale
per i nostri senryu



***
sciarpa di lana -
diventano invernali
tutti i suoni



***
春の暮れ見える見えない森の神

月光が香になって月桂樹

ちょっとだけわがままなって春の髪

イタリアに日本の魅力八重桜

狭すぎる掃除する時広すぎる

春の暮れ歴史と名前長い街

句が出来ず綺麗な漢字だけ飾る

よく見ればヨロッパにもワビとサビ
ОТВЕТЫ НА ВОПРОСЫ «ДВОЕТОЧИЯ»:

1. На каких языках вы пишете?

Давайте о стихах. На русском, японском, английском, итальянском. На французском писала давно, но с большой отдачей.

2. Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?

С детства только русским, остальные выучены (в разной степени). Поскольку живу в Италии, лучше всего из выученных владею итальянским. Японский пока наименее освоенный, но оттого, наверное, и самый любимый. К счастью, на нём я пишу только хайку и сэнрю, а это самые краткие поэтические жанры, получается выкручиваться.

3. Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?

Русский.

С первого класса, «само пёрло», в самых разных жанрах, от триолетов и ронделей до верлибров, ши в китайском стиле, танка, хайку и сэнрю.

Французский.

Влюбилась во француза, а он был чувствителен к поэтическому слову и любил стихи Анн-Мари Альбьяк, с которой был даже лично знаком. Захотелось удивить человека.

Английский.

Заинтересовавшись жанром хайку, я обнаружила, что на русском языке материала о нём очень мало. Японского тогда не знала, поэтому перешла на английские тематические форумы, а там друзья завелись, публиковаться захотелось в специализированных газетах и журналах — вот и начала по-английски писать. Кстати, до сих пор хайку и сэнрю мне удобнее писать по-английски, чем по-русски.

Итальянский.

Из русской хайку-тусовки я географически перетекла в итальянскую, причём муж у меня какое-то время был вице-президентом Итальянской Ассоциации хайку, так что пришлось и на итальянском их писать. Правда, именно поэтическое вдохновение ко мне на итальянском почему-то не приходит, в основном итальянские стихи — это переводы с уже написанных английских и русских вариантов. На итальянском я, в основном, делаю переводы японских хайку и сэнрю и пишу об этих жанрах статьи.

Японский.

Я много лет переводила японские сэнрю на регулярной основе для своей странички Банно Сэнрю для Гайдзинов в фэйсбуке. При этом, разумеется, опять же интересные друзья-японцы завелись. Захотелось поближе пообщаться, побольше влиться в языковую среду. Поэтому с начала этого года я начала посылать сэнрю в одну японскую радиопередачу, посвящённую этому жанру (я там единственная иностранка). Очень здорово слышать, как японцы читают и комментируют твои произведения на их родном языке!

4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?

Если кратко — любовь, дружба, желание быть опубликованной. Но в самую первую очередь, всё-таки, — желание хорошо овладеть чужим языком.

5. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае?

В основном по ситуации. В японскую радиопередачу и пишешь на японском, а в американский журнал, ясное дело, по-английски. Если поэтически дурачишься в соцсетях с русскоязычными друзьями, пишешь по-русски. А не с русскими — то на соответствующем языке.

Просто так, «для себя», вне контекста общения с кем-нибудь конкретным, в основном пишутся хайку или сэнрю на английском или японском. По-английски просто удобнее (средняя длина слов короче, чем в других европейских языках), а по-японски интереснее всего, потому что на данный момент сложнее всего.

6. Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?

Наверное, у меня слишком много субличностей. Я и на одном-то языке от одного стихотворения к другому чувствую себя разными человеками J

Возможно, поэтому при переходе с одного языка на другой каких-то особых перемен собственной личности не ощущаю.

7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?

Не то, чтобы отдельного слова или понятия — скорее, способа выражения. Особенно это чувствуется с японским. Перевести свои же стихи с японского на русский чрезвычайно сложно, весь вкус и флёр теряется. То, что было интересно и забавно (или красиво) на японском, в переводе чаще всего становится какой-то примитивной констатацией факта.

Возможно, мне просто пока не хватает умения хорошо перевести, не знаю. Но увы.

8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?

Моё личное отношение — нет. Но об одном и том же на разных языках я, конечно же, буду писать по-разному. В зависимости от менталитета носителей языка. О цветах сакуры по-русски я не смогу написать так проникновенно, как по-японски.

9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?

Перевожу редко, из практических соображений. Например, хочу поделиться с русскоязычными друзьями новостью о том, что моё японское сэнрю прозвучало в радиопередаче. Не все знают японский, поэтому какой-то, пусть и бледный перевод надо состряпать, иначе непонятно и неинтересно.

10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?

Нет, если не считать заимствованных (в основном, из английского) словечек в японских сэнрю. Но это принято и даже модно. В современном японском их неисчислимое количество.

11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?

Лоран Мабусон, бельгиец, давно живущий в Японии. Насколько мне известно, на данный момент это единственный «человек Запада», который именно на профессиональном уровне занимается в Японии хайку, учит их написанию самих японцев. Это как свет в конце тоннеля.

А пример для подражания — моя подруга Ива Ясунага, которая уже много лет живёт в Японии. Когда она переводит стихи с русского на японский, или создаёт различные варианты перевода, я каждый раз восхищаюсь её потрясающим чувством языка и способностью найти близкий по смыслу, но японский по духу способ выражения.

12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?

Думаю, в большой степени. Начиная с простейшего — выбора тем. Есть вещи, о которых хочется написать по-русски, а есть такие, о которых как раз по-русски напишешь в последнюю очередь. Как-то, видимо, это от менталитета зависит. Вот, например, модная нынче болезнь. Японских сэнрю на эту тему, наверное, уже миллионы, а вот в русском хайку и сэнрю сообществе такие стихи встречаются очень редко. Или, например, итальянские хайку. Подавляющее их большинство – это стихи о природе. А в русских хайку очень сильна, например, тема человеческого быта.

Из-за разности восприятия мира, наверное, мне и интересно писать на разных языках. Скучно постоянно находиться внутри одной и той же культурной и языковой традиции. Хочется лингвистических путешествий.

Dmitri Plax : Дмитрий Плакс

In ДВОЕТОЧИЕ: 37 on 18.06.2021 at 23:44

Tid

/Jag har en uppgift.

Jag måste stoppa tiden.

Varje sekund, timme, vecka, månad för dig bort från mig. Förvandlar dig till ett minne. Jag vill inte det.

Jag vet att jag kommer att misslyckas. Det spelar ingen roll. Jag vet att du är för evigt fast där, i den fredagen. Och min tid bara forslar fram. Det spelar ingen roll./

För du är самый сладкий, самый добрый, самый хороший мальчик на свете, самый золотой. Самый любимый.

/Det var det jag sa till dig varje kväll när jag nattade dig. Och det är alldeles sant./

Jag älskar dig mest av allt i livet. Ja, mest av allt i hela världen. Ja, nästan lika mycket som ananas. För man måste ju erkänna att en ananas är en aning sötare ändå.

Haha, paaaap, посиди со мной еще. Du får inte gå, jag somnar snabbare om du sitter här, bredvid.

Låt mig pussa dig.

Paaaap

Vad

Kom, så får du en kram. Sen kan du gå. Kanske. Ну па-а-а-ап!

Все, все, Петенька, я пойду. Спи. Завтра рано вставать.

Пока, пап.

Пока, нос.

Дабранач!

Дабранач, салодкі мой.

Петенька, вставай.

Ммм…

Вставай, в школу опоздаешь.

Не опоздаю. Я успеватель в школу.

Vad vill du äta till frukost?

Mmmm…

Gröt?

Ja.

Med honung?

Ja.

Вставай, опоздаешь. Тебе еще зубы надо почистить.

Папа, мне идти пять минут.

Вставай.

Папа, я зубочист.

Давай.

Все, я пошел. Где мой компьютер?

Петя, там, где ты его оставил. Я не слежу за твоими вещами. Du borde packa allt på kvällen, jag säger alltid: packa på kvällen så slipper du stressa på morgonen.

Ok. Här är den. Och laddaren?

Du får ha koll på dina saker själv. Ta en ryggsäck. Det är bekvämare.

Det är ok.

Tog du nycklarna?

Ja.

Telefonen?

Ja.

У тебя руки обветрились, надо кремом помазать. Jag kommer sent idag, kan du äta själv?

Ja. Хорошо.

Давай я тебя побусяю. Сладкий мой.

Ну все, пап, я побежал.

Увидимся.

Увидимся, бабун.

/Varför mördade de min Peter. Varför mördade de min Peter. Varför mördade de min Peter.

Самый сладкий, самый золотой, самый лучший мальчик на свете./

Somliga anser att jag är ganska lång. Jag är mycket längre än du, pappa. Ska vi mäta våra armar? Så här. Ställ dig så. Ja mot mig. Ja. Ser du, ser du?! Haha! Ge mig föda! jag är hungrig! Mata mig! Jag är definitivt i begrepp att inta en viss mängd av näringshaltiga produkter! Förtäring är mitt mål! Paaaap! Jag är hungrig!

Det är sent, varför har du inte ätit tidigare?

Ну па-а-ап!

Jag älskar dig så mycket. Mest av allt. Nåväl nästan. En ananas älskar jag lite mer. Det förstår du väl.

Ja, inget är sötare än en ananas. Haha

Почти как ананас. Маленький мой. Когда ты успел вырасти? Я и не заметил. Помнишь, как мы меряли ножку?

/Hur jag krälade på golvet och skrek. Nejnejnejnejnej.

Det kan inte vara sant, det kan inte vara sant, det kan inte vara sant.

Det är inte han det är inte han det är inte han

Inte min Petja inte inte inte/

Det har inträffat något hemskt och din son Peter är avliden.

/Två poliser. Unga, en tjej och en kille. Båda ganska mulliga./

Pappa, vad tycker du om ryska folksånger?

Vilka?

Eh, typ den där. Hej hej… eller … hur går den?

«Эй, ухнем?»

Ja!

Varför lyssnar du plötsligt på sånt?

Jag vet inte. Låter fint, det är den där kören som sjunger också.

Du tyckte ju inte om röst, sång? Du borde lyssna på opera istället. Tosca. Mario Cavaradossi- arian är jättefin.

Ja, kanske. Vem skrev den.

Puccini.

Ja, mamma gillar honom. Men den sången?

Det är en speciell sång. Det var pråmdragare som hade den sången.

Just det! Som på den där tavlan, ja?

Ja.

Sov nu.

Pappa, sitt här med mig.

Om jag sitter med dig kommer du inte att somna.

Jag somnar fortare om du sitter med mig, jag lovar.

Nej, du kommer att prata med mig, som vanligt, jag vet.

Ok. Nu släcker jag. Sååå. Och så haffar jag dig! Din arm är min arm nu! Jag är en pappasax!

Peter.

Pappooon!

Ok, jag ska säga dig något, viska i örat och sen släpper du mig. Kom. Lyssna noga… (Assaradarratjuckarra.)

Pap. Vad betyder det? Du säger det hela tiden.

Jag säger annat också.

Jo. Men vad betyder det?

Jag ska berätta när du fyller 18.

Men paaaaap!

Du får veta vad det betyder när du fyller arton, samma dag ska jag berätta det för dig.

Babon, du är en sååån fisk!

God natt Peter.

God natt, pap. Väänta! Kom tillbaka!

Vad?

Дабранач, ноўз.

Дабранач, маленькі.

/Du kommer aldrig att få veta vad det betyder.

Du kommer aldrig att fylla 18.

Du kommer aldrig att få veta vad det betyder./

Pe. Jag ville tala om en sak för dig, redan för ett tag sen. Jag är… jag är inte starkast i världen…

Pappa! Du är det!

Nej Pe, jag är ledsen.

Är du… säker?

Ja, ganska så.

Det… det… det gör inget, pappa. Du är min… min… starkaste i världen.

Vill du flyga lite?

Ja!

Kom så här… Vuuuuufff! Vuuuufff!

Haha! Mer! Mer!

Vuuuuuffff!

Mer, snälla mer!

Nu är jag trött.

Lite till bara. Snälla.

Ok, en gång bara. Vuuuuuuuuuuffff! Schvuuuung!

Jag ska lära dig att raka dig med en rakhyvel. Jag vet att du använder min rakapparat. Men det inte är samma sak. Ja, ja. Du behöver ingen hyvel än. Men snart. Snart.  Du växer. Människor växer tills de blir 25 eller nåt. Du har nio år kvar att växa. Du kanske blir lång.

Somliga anser att jag redan är lång. Jag lutar åt att hålla med dem, babba. Kom här, kom. Titta. Jag är så mycket längre än du!

När hände det? När blev du stor? Igår kunde jag ta upp dig i famnen. Du kunde flyga på mina utsträckta armar. Schwuuuuung! Minns du?

Det minns jag faktiskt! Det var kul!

Får jag ta upp dig i famnen nu?

Försök! Haha! Lilla pappa!

Pappa. Berätta sagan, den där om lilla skalbaggen Vasja och lilla spindeln Fedja.

Ok. Lyssna. Det var en gång en liten skalbagge Vasja och en liten spindel Fedja. Och de bodde på en vind. Rakt ovanför en liten barnkammare där det bodde en liten pojke som hette…

Jag vet, jag vet, fortsätt.

Ja, som hette Petja.

Och en gång skulle den lilla skalbaggen Vasja och den lilla spindeln Fedja gå ut på en promenad. Det hade just regnat därute och de var tvungna att leta efter sina gummistövlar. Inte helt lätt, för hur många ben har en spindel?

Eh… åtta?

Ja, det stämmer. Så den lilla spindeln Vasja…

Fedja.

Ja, Fedja. Den lila spindeln Fedja började leta efter sina gummistövlar. Och han letade och letade och letade och letade och letade och letade och hittade till slut sju gula stövlar.

Sju?

Sju. Men inte den åttonde. Då sa den lilla spindeln Fedja till sin bästa vän – den lilla skalbaggen Vasja: Vet du Vasja, jag kan inte hitta min åttonde stövel. Och den lilla skalbaggen Fedja…

Vasja.

Ja, Vasja. Han svarade: vet du vad, Fedja. Jag har fullt upp med att leta efter mina egna stövlar för jag har… hur många ben har en skalbagge?

Eeeh… Sex?

Riktigt. …för jag har mina sex stövlar att leta reda på. Så var vänlig och leta efter dina saker själv. Och så fortsatte han att leta efter sina gummistövlar. Som hade… vilken färg hade de?

De var röda.

Just så.

Efter ett tag så hittade den lilla skalbaggen Vasja alla sina stövlar i en liten klädkammare och tog dem på sig. Och den lilla spindeln Fedja kom på att han lagt en av sina stövlar på hatthyllan i hallen, bara för att det var lite kul.

Ja haha!

Så alla stövlar… hur många?

Åtta.

Ja, åtta stövlar var på nu. Och det var dags att gå ut. Men nu när de skulle gå ut så visade det sig att de blivit jättetrötta av allt letande, för att inte tala om vilken tid det tagit att leta efter sammanlagt… eh…

Fjorton.

Ja, fjorton stövlar. Och ta på dem på fötterna utan att blanda ihop dem. Kan du tänka dig vilken tid det tog?

Lång tid.

Ja, så när de skulle gå ut hade det redan blivit mörkt därute och de var jättetrötta. Och då sa den lilla spindeln Fedja: vet du vad, lilla skalbaggen Vasja. Låt oss stanna hemma idag, jag är så trött nu.

Ok, svarade den lilla skalbaggen Vasja, låt oss stanna hemma.

Och så tog de av sig stövlarna en efter en, alla…

Fjorton stycken!

Ja, och ställde dem i en garderob, för att inte behöva leta efter dem nästa gång. Först var det den lilla spindeln Fedja som prydligt ställde in hur många par?

Åtta.

Tänk efter.

Ah, nej åtta stycken, alltså fyra par.

Ja, fyra par gula stövlar. Och sedan var det den lilla skalbaggens Vasjas tur, han ställde…

Tre par.

Ja, tre par röda gummistövlar ställde Vasja in i garderoben, mycket prydligt. Efter det gick de raka vägen till badrummet och borstade tänderna, drog på sig pyjamasarna och la sig för att sova. Och du ska nu sova, du med.

Tack pappa. Vilka pyjamasar hade de?

Det får du veta nästa gång. Sov nu. God natt, Петенька.

God natt pappa. Sitt lite här på sängkanten. Tack, håll mig i handen. Tack. Tack. God natt.

/Jag älskar dig så mycket. Jag älskar dig så…/

Cykla aldrig utan hjälm. Lova. Aldrig.

Jag lovar Bab. Jag är den mest försiktiga försiktigcyklaren i världen. Jag är cykelförsiktigheten själv. Och du är en fisk. Баб – ты рыб!

Har du suttit hemma hela dagen igen?

Kanske.

Gå ut, det är fint väder.

Jag är trött.

Av vad? Av att inte göra nåt?

Jag har spelat piano i flera timmar, jag har suttit i soffan. Vet du hur mycket energi man förbränner när man sitter i soffan? Massor! Massor och åter massor! Och jag är hungrig. Ge mig föda! Det är din plikt att förse mig med det tillräckliga antalet proteiner, kolhydrater, vitaminer och vätska i form av två väteatomer och en syreatom. Juice går också bra. Förtärandet av kaloririka produkter står ganska högt på min agenda just nu. Occch. Vad tycker du förresten om totalitarism?

Kasta lite lösare pappa. Inte så hårt. Det handlar inte om styrka, det handlar om teknik. Kolla

Haha!

Ok, jag missade, men kolla nu!

Hahahaha!

Okok. Det är bara för att du tittar, jag blir nervös. Såhär. Man stöder bara bollen lite grann med vänster hand, sen kastar man uppåt och framåt, mjukt. En mjuk rörelse, så att bollen kommer ner i korgen ovanifrån. Förstår du? Ja! Bra! Och så hoppar man samtidigt, så här: whoop!

Den var snygg.

Eller hur! Ska vi spela lite? En mot en.

Jag blir trött, Peter. Jag kan inte hålla jämnt tempo med dig. Jag är faktiskt exakt tre gånger äldre än du.

Inte länge till, snart fyller du 49! Men ok, vi kan spela så här, vi kastar, den som först fixar 21 poäng vinner. Om man lyckas få 13 poäng, bränns de upp och man börjar från noll igen. Det här kastet ger ett poäng, det här två… ja, du förstår. Ska vi köra?

Skolan är ju stängd, det är lov… Men porten… dörren rör sig som om nån går in? Ser du?

Det är ett spöke.

Hehe, dörren är ju automatisk, det har fastnat nåt där.

Nä, det spökar. Minns du det där spöket som bodde i Andrés garderob?

Haha, vaddå?

Du trodde på det.

Okkej… din tur. Kasta, baboon.

Babba, du är en sååån näsa! Äter du ens några proteiner?

Varför ska jag göra det?

Hur ska du annars bygga muskler?

Jag behöver inga muskler. Det är du som behöver muskler. Du är för smal.

Jag? Du pratar med universums muskelbyggare, titta, nej, titta va? Känn, känn på mina armar. Jag kan göra trettio armhävningar, vill du se? Kolla! Va? Va? Ser du?

Ja, om du är så stark så kan du massera min nacke.

Men paaaap!

Jag har ont i nacken och axeln.

Gå till en massör!

Vet du vad de kostar?

Jaha, och jag är gratis arbetskraft, visst.

Snälla bara lite grann. Du vet ju var man ska trycka.

Jaja… här?

Ja

Här. Ja.

Här?

Lite längre ner…

Uhu…

Lite närmare ryggraden.

Uhm…

Här uppe också.

Nej! Nu får det räcka!

Men Peter, snälla.

Proletariatet säger sitt potenta och pregnanta ”nej” till de slavdrivsliknande villkor som råder i den här lägenheten.

Tack i alla fall.

Ingen orsak. Det är klart att du inte vill ha fackförhandlingar, du kommer att förlora dem! Haha! Vad tycker du om Zimerman, förresten?

Instrument eller pianist.

Pianisten, förstås. Ska vi titta på ett Youtube-klipp?

Jag är trött nu Peter.

Men pappa. Snälla. Han är så bra. Han är såååå bra. Jag tror han är bäst i världen just nu. Titta. Paaap. Vad tycker du? Jag vill höra honom live. Men han åker ingenstans, tror jag. Han bor i Schweiz. Och undervisar där.

Åk dit. Studera för honom.

Nej, nej. Jag kommer aldrig att nå den nivån.

Försök. Du har tid.

/Hur mycket tid jag spenderade på något som föreföll mig vara viktigt. Hur ofta sa jag inte: ”Senare, Peter”. ”Jag är trött, Peter”. ”Jag pratar i telefon, Peter”. Jag är trött, Peter. Jag är trött. Trött./

Vet du att tiden är den enda grundläggande fysikaliska parameter som är linjär? Jag menar allt annat är reversibelt. Ja? En kraft orsakar en motkraft. Ja? Men tiden går bara åt ena hållet. Varför?

Inte vet jag. Entropin kanske?

Vad är entropi?

Googla.

Men pappa. Jag vill höra från dig!

Och jag vill att du skaffar dig baskunskaper på egen hand. Om jag bara berättar för dig, kommer du att glömma det efter två timmar. Däremot om du lär dig saker själv. Då kommer du ihåg dem. Skaffa baskunskaper, sen kan vi prata.

Okej. Jag är baskunskapsskaffare av rang, ska du veta. Kungen av baskunskaper.

Du är en näsa. Nosso grosso.

Hehe…

ОТВЕТЫ НА ВОПРОСЫ «ДВОЕТОЧИЯ»:

1.На каких языках вы пишете?

На шведском, беларуском и русском. Иногда по-английски, но это, в основном, «технические» тексты – статьи, лекции.

2.Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?

Наверное, банальная мысль, но язык приходится учить все время, всю жизнь, разве не так? То есть, выучить язык, видимо, невозможно. Но, конечно, шведский и английский я начал учить намного позже, чем русский и беларуский.

3.Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?

Первую «книжку» я написал лет в 6, кажется. И проиллюстрировал. Потом писал периодически, но не концентрированно. В 24 года написал сборник текстов, который был частью художественного проекта (я по первой «специальности» — художник). В это же время стал писать для периодических изданий. Ну и так далее.


4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?

На втором, беларуском, я писал не очень много, потом долго не писал вообще, только переводил. Теперь пропорция обратная, я почти не пишу на русском, перевожу иногда.

Я родился и вырос в Беларуси – это двуязычная страна. Шведский появился в связи с переездом в Швецию. Английский тоже по необходимости.


5. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае?

Чаще всего это зависит от целевой аудитории и жанра. Но я написал и две книги, в которых языки идут вперемежку. Вообще же, я придерживаюсь мнения, что каждое новое произведение требует создания своего литературного языка.

6. Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?

Не знаю, не думаю. Я пишу примерно то же самое на разных языках, десять лет работал над проектом, целью которого было выработать способ письма, который позволял бы достигать одних и тех же художественных целей на разных языках, без посредничества перевода. Результат – три книжки: по-русски, по-беларуски и по-шведски.

Устная речь – другое. Тут, действительно, характер, тон, даже голос человека меняются.

7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?

Да. К примеру, идиомы. Часто можно найти соответствие, но не всегда.

8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?

Да, бывает. Чаще, когда дело касается передачи на письме устной речи.

9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?

Нет, я уже ответил на этот вопрос выше. Я начал с переводов, устал от этого и занялся письмом как инструментом. Способом письма.

10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?

Да, я уже ответил на этот вопрос выше.

11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?

Никогда об этом не думал.

12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?

Не совсем понимаю, что такое «культурное наследие языка», поэтому затрудняюсь ответить на этот вопрос.

Polina Kopylova : Полина Копылова

In ДВОЕТОЧИЕ: 37 on 18.06.2021 at 23:43
***
Марина Абрамович,
недолюбленная сербская баба
сумела облечь войну в плоть,
а, точнее, в кость.

В венецианском подвале
она целыми днями мыла щеткой
гниющие говяжьи голяшки.
(их была целая груда)

Голяшку за голяшкой,
голяшку за голяшкой,
голяшку за голяшкой.

Но их была целая груда. Даже гора.
Невыносимо много.
(Это ж сколько бычков забили?)
Но она мыла их, бесконечно, как мама - раму,
из любви к Родине.
Если тебя недолюбили, ты любишь за двоих, неважно, человека или Родину, лишь бы любить.

А вокруг уже давно договорились, что это — искусство, и попивали красное из пластиковых стаканчиков.

Я не Марина Абрамович.
Моя груда гниющих голяшек
не лежит спокойно в венецианском подвале (что было бы проще).

Моя груда, вернее гора, сложена из сухих черепов,
как на известной картине.
Культурная привязка, иной контекст, апофеоз войны,
травма поколений, привычка, вторая натура,
классика живописи, академическая традиция, можем повторить, солдатушки, бравы ребятушки, далее везде.

Сухонькая старушка-смотрительница внимательно следит, чтобы в зале не шумели.
Как будто гора черепов может от малейшего звука обвалиться и со стуком раскатиться по паркету. 



***
Marina Abramovic,
Alirakastettu serbilaismuija
osasi pukea sodan lihaan,
tarkemmin sanottuna, luihin.

Päivät pitkät 
hän pesi mätäneviä potkaluita
eräässä venetsialaisessa kellarissa.
(potkaluita oli melkoinen kasa)

Potkaluu toisensa jälkeen,
potkaluu toisensa jälkeen,
potkaluu toisensa jälkeen.

Mutta niitä oli melkoinen kasa. Jopa vuoren verran.
Kestämättömän paljon.
(Ja paljonko karjaa meni teurastamoon?)
Mutta hän pesi niitä ja pesi, loputtomasti, kuin piika pirtin pöytää,
pelkästä rakkaudesta Isänmaahan.
Kun olet alirakastettu, rakastat itse kahden edestä, ei väliä, ketään ihmistä vai Isänmaata, kunhan vaan rakastat.

Ja muut ovat jo ajat sitten sopineet tämän olevan taidetta, ja lipittivät punkkua muovikupeista.

Marina Abramovic en ole.
Minulle kuuluva mätänevien potkaluiden kasa
ei lepää rauhassa venetsialaisissa kellarissa (mikä olisi helpompi tilanne).

Minun kasani, tai tarkemmin vuoreni on kasattu kuivuneista pääkalloista,
kuten kuuluisassa venäläisessä maalauksessa.
Kulttuurisidonnaisuus, toinen konteksti, sodan apoteoosi, 
sukupolvien siirtyvä trauma, tottumus, toinen luonne, 
taidemaalauksen klassikko, akateeminen perinne, voidaan toistaa, ota meidät vastaan, senkin kaunotar, ja näin eespäin. 

Kuivakka intendentti-mummeli valvoo tarkkaan ettei kuka metelöisi näyttelysalissa. Ikään kuin koko pääkallovuori voi pelkän kuiskauksen johdosta romahtaa ja levitä kopistellen parkettia pitkin.



***
Жить на черте, на прямой, в одном измерении,
не пересекаясь ни одной точкой, ни в одной точке ни с кем из других насельников этой черты.

Жить на черте,
не понимая, что это вообще за черта,
и уж подавно безо всякого представления о том,
кто ее провел, зачем,
между чем и чем,
чем,
по какой поверхности,
где,
откуда и куда.

Жить, каждой точкой в своей точке одномерного пространства,
точкой среди бесконечного множества других точек,
точкой, не имеющей ничего, кроме себя.

Точкой, без которой черта распадется надвое,
станет пунктиром,
превратится в линию отрыва,
лишится математического значения,
геометрического смысла,
непрерывности,
и своей сути.



***
Elää viivalla, suoralla viivalla, sen ainoassa ulottuvuudessa,
millään pisteellä koskematta, missään pisteessä risteytymättä mikään toisen viivan asukaan kanssa.

Elää viivalla, 
tajuamatta, mikä viiva se on,
ilman minkälaista käsitystä siitä,
kuka piirsi viivan, mitä varten,
mitä yhdistäen, 
millä,
millä pinnalla,
missä,
mistä ja mihin.

Elää joka piste erikseen yksiulotteisessa tilassa,
pisteenä muiden pisteiden loputtomassa joukossa,
pisteenä, jolla ei ole mitään kuin se itse.

Pisteenä, minkä ilman viiva murtuu kahteen,
muuttuu pisteviivaksi
muuttuu perforointilinjaksi
menettää matemaattisen merkityksen sekä
geometrisen sisällönsä,
jatkuuvuutensa ja
itsensä.



***
Vapaa aika on pelottava, kuin
valpaana vapattava tuli,
voimista viheltävä tuuli
valjaasti levittäyneet vedet,
vaisusti makaava maa.

Jopa varovainen vapaan ajan käyttö
kasvattaa epävarmuutta käyttöoikeuksista.
Epävarmuus peitetään ajan hyväksikäytöllä,
pahimmassa tapauksessa ottamalla aikaa väiksin,
jopa ajan tapolla.

Tapon jälkeen aika paloitellaan 
lukemattomiin palasiin;
Palaset nimitetään tunneiksi 
ja täytetään lukujärjestyksessä 
lukemattomilla teoilla niin,
että jokainen tunti pullistuu 
kuin kuplamuovin kupla.

Mutta jos se ajanvietteeksi poksautetaan, 
kuten tapana on,
siinä on tyhjää, mutta ei ole tilaa. 
Aika on sama kuin tila.
Jos aika on käytetty, niin 
mistä löydetään tilaa?

Vapaa aika on pelottava, koska
katsomme sitä aina ulkopuolelta, kuin tulta, tuulta, vettä ja maata sen sijaan,
että eläisimme ajassa vapaina, kuin aika itse.



***
Свободное время страшит, подобно
биению бдительного пламени,
свистящему от избытка сил ветру,
вольно раскинувшимся водам,
тихо покоящейся тверди.

Даже бережное использование свободного времени
вызывает растущую неуверенность в праве пользователя.
Чтобы скрыть неуверенность, временем злоупотребляют,
а в худшем случае — отнимают,
и даже убивают.

После убийства время расчленяют
на множество кусочков;
их называют ”часами”
и начиняют многочисленными делами так,
что каждый раздувается,
как пузырек воздушно-пузырьковой пленки.

Но если, как это принято, ради забавы 
раздавить его пальцами
внутри будет не пустое пространство, а пустота.
Время — то же самое, что пространство.
Если потрачено время,
откуда взяться пространству?

Свободное время страшит, ведь мы
всегда смотрим на него извне, как на пламя, ветер, воды и землю, хотя могли бы
жить в этом времени свободными, как и само время.



SOKEUS

Katse on ruumiinosamme. 
Kahdesta pupillista yhdeksi ulokkeeksi kasvava läpikuultava lonkero, joka etsiytyy maailman uomiin, ajankulun kiemuroihin ja toisten ihmisten silmiin. 
Katseen liikumattomuus tarkoittaa sokeutta.
Sokeuden esiaste on näköalattomuus.
Katse jähmettyy lähimaisemiin, eikä kutita taivaanrantaa. Mikä siellä? Optinen harha. Todiste siitä, että maapallo on ympärikierettävää, eikä sen päälle jää mitään näkemätöntä.
Katse jäykistyy lähipäiviin, vaivalla ulottuu jopa ensi kesään. Mitä sitten? Pitkittyvät syksyt, lumettomat talvet, viivästyvät keväät vierivät vuodesta vuoteen. 
Katse tarttuu läheisiin, jotka asuttavat nähtävän maailman ja tutuilla touhuilla täyttävät päivät.
Sokeus ei aina ole se valkoisen kepin varassa vaeltaminen.
Usein riittää, ettei näkemisen tarvetta ole.



СЛЕПОТА

Взгляд — часть нашего тела.
Единое прозрачное щупальце, растущее из двух зрачков, взыскует закоулков мира, излучин течения времени, глаз другого человека.
Неподвижность взгляда есть признак слепоты.
Начальная стадия слепоты называется ”недальновидностью”.
Взгляд не покидает знакомой местности, не щекочет горизонта. Что там такого? Только оптический обман. Доказательство того, что Землю можно обойти по кругу, и ничего невиданного на ней не останется.
Взгляд вязнет в ближайшем будущем, едва досягая до следующего лета. А что потом? Затяжные осени, бесснежные зимы и запоздалые весны, год за годом.
Взгляд цепляется за ближних, населяющих видимый мир, наполняющих дни привычными хлопотами. 
Слепота — не всегда странствие с белой тростью.
Нередко это отсутствие необходимости видеть. 

ОТВЕТЫ НА ВОПРОСЫ «ДВОЕТОЧИЯ»:

1. На каких языках вы пишете?

Стихи — на финском и русском.

2. Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?

Я начала учить финский с нуля в возрасте 26 лет.

3. Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?

На русском языке пишу с детства, точнее — лет с 9, но долгое время это было, что называется, ”элегантным хобби”, лет, наверное, до 22-23. Потом я стала сближаться с ”Новой камерой хранения”, и поняла, что стихи — это способ вести некую важную и всегда бывшую для меня важной работу по описанию и постижению мира. Очень высокопарно сформулировано, но по сути, так.

Году в 2011 стихи на русском языке стали как бы иссякать. А в 2014 совершенно неожиданно пришел в голову текст на финском языке, от имени старого медведя, который размышляет, не последнюю ли весну он живет.

4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?

Тесная, теплая и необъяснимая эмоциональная связь, которая с годами образовалась со вторым языком. Можно сказать, финский меня ”удочерил”.

5. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае?

Сначала складывается идея, образ стихотворения. Дальше я обычно делаю черновики подряд на финском и русском. Но иногда этот порядок меняется. Потом работаю над ними параллельно, потому что они начинают ”разговаривать”, коммуницировать друг с другом.

6. Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?

Нет, я себя ощущаю очень цельно.

7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?

Нет, потому что вначале в сознании возникает ”образ” стихотворения, поэтому понятия, мемы и пр. для его воплощения в разных языках подбираются легко.

8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?

Нет.

9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?

Я ”перекладываю” на финский свои более ранние стихотворения. Но они имеют совсем иную структуру, нежели нынешние, они значительно более ”языковые”, поэтому, конечно, это род вольного перевода.

10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?

Нет.

11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?

Меня вдохновляет и радует само наличие этого опыта у разных авторов.

12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?

Сложный вопрос. Мои билингвальные стихи — нерифмованные, в этом смысле легко можно подумать, что культурное наследие финского языка влияет на них больше. Но культурное наследие русского языка явно проступает в концентрированной эмоциональности и в стремлении вывести ”ударную строчку” в конце.

Юлiя Чарнышова : Yuliya Charnyshova : Юлия Чернышёва

In ДВОЕТОЧИЕ: 36 on 18.06.2021 at 23:42
ПЕТЕРБУРГ

в феврале, в поезде, следующем неизменно на юг, по касательной,
по дуге, избегая беды, но не ясно, что хуже — столкнувшись или не встретившись.
пускай дважды так. и этот разрыв больнее, чем локоть в боку, в сентябре, 
на лестнице. пускай, жизнь не обменный пункт, а здесь не место ни мести, 
ни действию.
⠀
*сцена*. *завязка*: мы встретились. у меня в руке яблоко, но я не готова
к укусу, всякого рода последствиям, сцепкам, кислому вкусу.
⠀
поцелуй как вялая *кульминация*.
группа мужчин на предпоследнем зароготали, комментируя 
наши неумелые прикосновения. старушка на первом
ряду и канале плачет, забыв дома очки, не в состоянии разглядеть
наши лица. это в куда большей степени всё о ней, чем о нас. это
всегда в большей степени было о тех, кто способен на -плакать-.
⠀
*эпилог*: твои стихи во рту как язык, которого я не знаю 
и не хочу выучить, тем более — преподавать. хоть и перебираю
по слову. перевожу онлайн-/онто-транслейтером
на свои мета. становится легче, но я забываю зачем.
⠀
а я ТАК хотела осознанно, со-сознательно тебя полюбить, что первые месяцы
у меня от тебя болело в живот и тошнило, раздражало всю кожу,
румянец пробрасывал в жар, дрожащий мрамор коленок — в тремор.
я писала о тебе злые стихи и читала их на наших свиданиях. так хотелось
писать ПРО ВСЁ ЭТО, про огрызки ногтей, экзему и помутнения.
теперь в этом далеко не нужда, но жажда, наша с тобой
несостоятельность, непрофессиональность и
⠀
этот мир, февраль двадцать двадцать, заботливо спрятанный
в белом, застиранном пледе — так дочь укрывает
мать-алкоголичку от завтра, и здесь мы наконец-то спим.
⠀
это день наматывающий на палец прядь, его истончение —
не зола и не пепел. может быть, порох.
⠀
почему некоторым из вещей достались такие дурацкие
⠀
наименования. это всё как планировать переезд в желаемый город
⠀
с желаемым человеком, не испытывая при этом почти ничего и ради этого 

дурного «почти» находиться в разомкнутом состоянии
⠀
вытирая со лба
⠀
накрапывающую реальность
⠀⠀
движущиеся картинки в век репродукции
⠀
нам так хочется будто бы статики
⠀
;
⠀
ладно, пускай реальность.
⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀⠀ это наша любимая декорация. гетеро-
топия.
⠀
⠀
самое важное в кинотеатре — когда включается свет,
и не забываешь поблагодарить билетершу у распахнутой двери на выходе,
обязательно глядя в глаза, не в их отражение.
⠀⠀


________


на ходу перевожу часы и стихи актуальных поэтов 50-х.
ты загружаешься. в твоём хранилище фрагментарных знаний новый аудиофайл
моего голоса, и ты слушаешь слушаешь слушаешь,
как сердце бьётся в разжиме трансатлантической турбулентности,
в режиме «i’m not from here, not from here, not from».
наконец на вопрос «откуда ты взялся» достаёшь карту и ставишь точку.
это место – твоё. моё – всё остальное, в том числе – ты.
⠀⠀
написала себе в блокноте неизбежным девизом silence, stillness, и solitude,
хотя голосом в голове "солнце, солнце и солнце",
раз уж ты свет-
ишься, я пишу на твоей бумаге, своими чернилами.
⠀
да, будет трудно перестать друг друга цитировать,
перенимать интонации, примирять акцентирование и стрессы,
примерять accents and stressing, главное – скорость. можешь попробовать
удалить из вокабуляра мои словечки, как зубы (если бы) мудрости,
т.е. числа, восьмёрки, в том числе – перевёрнутые,
по которым кончиком пальца – как зажатый backspace
всем попыткам противостояния. ты поддался
на мою бессознательную интервенцию безо всякого внутреннего сопротивления
(это твои слова). тебя не пустили на родину, дважды, за гос-
измену. зато ты. зато ты не задал ни одного лишнего, лишь наводящие.
признания на беларуском на московском
вокзале – как наводнение. мосты всё ещё разрушают мгновения
и разрешают дать слабину, разводя руками, разделяют на «до» и «сейчас»
разреженный воздух. превращают кардиограмму города в сломанный ритм, 
лишь бы ты перестал рассуждать о поэтическом
потенциале.
я снова в нью-йорке. 
штырит пиздец. у мегаполиса инфаркт
миллиарда. несчастные «мау» задерживают трёхчастный
рейс «киев–нью-йорк» на восемь часов. выхожу в город, вовне
стыда, бинарности и часовых поясов. в руках карта,
на ней в круг взято название. в телефонных заметках слова
снова обретают телесность. такое не снилось даже фрэнку
о’харе.

________

на дне коробки нашла “metaphysic of morals”, её
подарок, куплено на барахолке штата джорджия / пеннсильвания
 – это почти неважно. но скучается по временам, когда было не стыдно
узнавать через стихи правду – каждый день с новым вкусом. делать скидку
на свою слабость. находить себя в промежутках
между ночным такси в квир-кабаре, матрасом
на полу общежития в штате коннектикут
и порывами ветра в лицо, падая с ног, возвращаясь по лексингтон av., кажется,
очень накуренной – всё кроме этого было неправдой. вы что, не поняли? не было
никакой беларуссии, опыта угнетения, я всё придумала
ради прикольных узоров на флюорографии. я приехала первым
поездом в город и сразу пришла к тебе на работу, пятьдесят лет спустя
твоей смерти. вторила за тобой вслед “no more dying” и всё такое.
впитала в себя все гудки этого города. почти блеванула 
в уборной музея (имя похоже на “мама”) (этот блядский
ван гог на стене) и всё время слушала.

читать тебя – тоже самое, что нестись по улицам с сотой по 125-ую
(ни строки дальше), соревнуясь с машинами, застревающими 
в плотном потоке текстур и звуков; тоже самое, что задирать голову, 
храня образцы солнца в зеркале небоскрёбов, лечь на огромном камне 
в центральном парке и смотреть иссиня-вверх – и если вы скажете, 
что это не самое важное, то вы просто ещё не нашли
тот самый камень. (это у тебя ещё просто камня нормального не было)



///

горящими пальцами набирала это тебе в поездах из одного текста в другой. 
сколько раз я бежала
за кем-то такой же как и ты формы. господи, 
как хорошо, что не обязательно вслух. и как здорово, 
когда не воспринимают всерьёз. как мне повезло проживать каждую 
из этих клаузул снова и снова. как легко дышится в паузах между
телепортацией и трансгрессией
каждую ночь
где-то там
в их грудных клетках,
под молочными железами и бледной кожей,
распускается чайная роза.
⠀



________


МIНСК

людi в спецодежде, людзi без одежды, люди без кожи,
рецепторами вовне, люди во мне и нę. грустный вагон
грузового с надпiсом «русский мир».
пулемётная очередь солнечных пра-мя-нёу. в лицо. солевые 
траншеи от слёз. колготы. и всё
остальное. когда ты приехал, завтра была суббота. и завтра
суббота. человек в камуфляже где-то на этой странице,
прячется в переходе. но у людей нет никакой
формы. война как ананасовый сок исчезает
с прилавков. война как тень твоей ручной ящерки,
исчезнувшей с камня с выходом солнца,
выползновением из-под тучи, свернувшейся на твоих коленях
калачиком
смерть
придёт. и будет в сто раз страшнее,
если у неё вовсе не будет глаз. мы едем на юг. что в сущности юг?
это к счастью, меньше, чем ни одного человека.



________


ненавижу писать стихи
не хватает воздуха чтобы
клавіатура случайно переключается на
новый выпуск бт
ты не удержишь всё это силой
всё пропало, пропахло кормом для бездомных кошек супер-премиум класса
революция превращается в рев людской и звериний
чтобы стать ближе к природе, стоило сдохнуть при родах себя же

может быть, это уже случалось, зажевавшейся плёнкой, незамеченным затемнением
на рентгене. может быть, мы уже прожили или только на полпути в ад_пускай.
⠀
вы не подумайте, это мирные люди. это белый
целительный шум сердечного ритма – в их груди
крошится хрусталь от бокалов с советским
шампанским. в их ушах шёпот невыполненных обещаний. и они идут на Его голос.
⠀
это больше и дольше меня, но был есть и грядет новый текст за семью печатями
избиркома. давления перепадут. ресурсы перераспределятся. и нас вынесет
на проспекты циркуляция наших слёз.
⠀
глубоко течение в нас – бессимптомно, а последствия необратимы.
⠀
имеющий ухо да слышит.
⠀
из моих уст – это скорее смешно, нежели страшно,
⠀
но моими устами



________


NEW YORK

HAVING A STROKE WITH YOU
⠀
is ten times more pleasant than if alone.
that is what I came up with while drinking my tea with milk on a plane
with a view on the Atlantic, watching it dissolve – in the depth
of a cup, like all of our issues.

we only learn time backwards. what we get now
as commencement is the end of the story; from it we imagine
our past as if it was once really there. that’s pathetic. that is why we failed
history. we move in the opposite routes; we collided barely once
in eternity; we’ve only been once – there and together. then we moved out
of our affinities. honey, we just fake linearity, 
or sincerity, or being afraid of
death – out of all things – of being cheated
on by it. in truth, we never felt anything. quite. in truth, 
we spent all of our insides on these aeroplanes
to get them this high.

and you know, if the plane would crash, being in here with you,
must be so

our feelings will dry out 
like ink – will you still be here to help clean up the mess? 
will you save that one plum from an icebox for others? –
⠀
highlights are fading. ink's all arranged for eternity. and if you’re here waiting 
for the film to develop – you’d better spoil it all 
*now* with some light from a door, not shut
properly.
I might as well disappoint some of the expectations.
⠀
as you said,
I’m taking my pink gloves off; all that is left are those scanty words you’re quickly amazed at.
and no skin at all.
⠀
as words were never enough to cover the abyss,
where would you go once you realize it? or rather,
will you postpone your departure due to it?
will you ever see this exact hue of humanity
without naming it?
⠀
if all of your life you were taught to sell words for a living,
how will you live it, when you spent it already? where is your praised
audacity at the moment, my dearest?



________


in this poem, I use the language of imperatives and empires
to reach you: take care. stay kind. be pound
to my eliot: take all of my wastelands and make them
wastier & vaster at the same time.
⠀
deprived of languages, we are constructing a dialect
of our own. deprived of closeness, we decolonize
the abused in ourselves, the abusive. you know who is who;
hence, it changes. so the sexiest part about you
is the way you own up and the way you trip over
reading in my mother-tongue, which consists of two.

I can’t even speak them.



________



true american girls at the dining hall
take 3 cupcakes and eat none of them up 

my girl has depression and it eats her up 

but you aren’t that girl; I'm not bringing your name here
I'll keep it at home and sacred, away from my characters, and all of the noise of the
narrator's voice. you are not fiction. I repeat it time after time – you are not fiction you are not 

 *

the lady at the dining hall (called “kline”) says her hi-how-r-u-doin 50 times in a row.
no kidding. it makes her sick. now she can’t distinguish a motherwell 
from a kline. she asks me where my id is, and how do i do.
I tell her I left my id at home, ‘cause I came here to talk,
to her to tell her how do I actually do, as she seems genuinely
interested. she wants to know where I am from so I tell her I’m from 
belarus (which means the first naked bodies I saw were on the shots 
from auschwitz) and that I’m asexual (perhaps, for that reason). she 
tells me, “no wonder you turned out this way”. I ask her which way 
it is, and the lady from kline says that there is no wrong way to perceive
art, and now she’s disappointed in me, and wants me
to leave. she wishes me “to have a good one” but I most certainly won’t, 
and she hopes so as well.




________



THIS IS WHY I PREFER SITTING ALONE AT LUNCH

yes, I’m on a diet. omitting your words. the network connection 
here makes me wanna vomit. my networking skills killed themselves.
no one is sobbing
at this point. yes, there is meaning.

it is free of charge, of course, accessible by the link in the description,
and there is a special discount for b*** college students  – insert “unemployment” 
as your promo code. you, thriving prodigy, you, digital
genius. yes, you get it. good boy.
now play dead. now pay debt.
make parents proud. no doubt.
you’re the best in this round. please, please the crowd:

try being honest at times but don’t let them know you’re not american.
now chew the gum. now kiss the gun. now
say out loud how you love mister president
t****. chew the gum at all times & at all costs so that they think
you’re local and then
when cinnamon gum is gone
chew yourself and eat yourself
up.
wassup.
was it a trap? while I was at prom, the us was
bombing Iraq, kak tak? clean up
after yourself. no drinks are allowed in the library. this is why
the truth is so hard to swallow. jeez christ.
don’t act surprised. don’t
compromise. cinema is called
“weis”. you are smart but not
wise. dining at “kline”:
play dead but don’t dare to die.

hi honey how are you? go
kill yourself.
it looks like your suicide attempts

(interrupting)
 

I take three, as God is triune and there is
a picture of her above my dorm desk – laughing in
my collarbone, and things can make sense, and if
I’m with her then maybe at home.



And that is probably why.
(my therapist says,)

“it looks like your suicide attempts
have had a certain impact on your life,
to say the least.” 
________



⠀   we’ve heard that thunder, something,
⠀⠀like collarbones, collapsing. I pull your collar,
⠀⠀the leash is unwinding. the flesh is
⠀⠀unwilling. it rains and reels off.

⠀⠀you make me wanna read “dog” backwards.
⠀⠀in your arms I’m like a like a 9 month old puppy, so fucking awkward.
⠀⠀twisting my arm by an accidental move to the point
⠀⠀when a scream fills my mouth. I’m allowing this
⠀⠀howl. the leash is stretching. I pull the
⠀⠀trigger. skin on my hand is scratched off. the puppy
⠀⠀is gone, he pulled the lead out.

Duh, this is dialectics in practice. You showed me
some anatomical drawings of a sliced thorax in your secret notebook with poems. 
I ripped ribs from their cage and made you a bouquet with them,
like flowers on the grave of heterosexuality. (you're frowning)

The leash, now strained, cuts into the skin. This pup
chew through all leashes and sweet lies (i.e. support systems). It’s gone.
I watch blood appearing on where it used to be skin, as a reminder. I want a heart
tattooed on my heart, so when it embraces bleeding — it rains.

By the way, your girlfriend looks fabulous. You can’t read this language
I speak, “You said _no flowers_ so I brought you some nightmares.”

I kiss you goodbyes, mouth full of teeth and rotten cotton. I pack you 
handshakes, embankments, sunsets and bridges to go, 
and hickeys and this liquid silk of the roads
that carried you back to me twice or so. On the railway station, 
new people approach you. You light up the whole building
with your cigarettes. You tell them I’m (irrelevant) a young researcher.
Who cares –– if my teeth are aching, this is an actual sensitivity issue. 
They ask (you) if that’s hard, not being able to leave due to the roadworks,
you (squeeze my hand in yours) (twist my wording) say you had reasons to stay.

I can’t feel a thing. I think, the damn dog ripped my hand off, chewed
it on the pavement. Now it’s just particles in the form of me. And they hurt.

Now it’s just cavities, voids inside of your swollen lungs, open fractures,
lacuna, a dog walking backwards, talking shit about unbiased knowledge,
cotton clouds on your way back, lipstick on cheeks, russian traditions.
You reach for your left lung. You notice blood on your shirt.
No, no more trauma. The rose I have planted started its growth. It’s doing way better
than us. Now each time you cough, you throw up
with thorns from your thorax. That is how you quit
smoking. Your future family says thanks for that.

⠀⠀откашливаешься и откалываешься. placid and acid
⠀⠀poetry and its sensitive eater, eaten the plums,
⠀⠀offered you an apple. the second you’ve seen it, you wanted it badly.

      to the new beginnings.
⠀⠀do not look back: I might decide to stay irrelevant.



________



WHATEVER I'M HAVING TODAY

(a headache / an oatmeal / a tea with milk)
must be an ultimate American experience

whatever we're having
(a storm coming to the East Coast / a class on gay rights / some daddy issues)
we will be just fine

I may sound aggressive
since this chill is biting

I take one sip of water / I drink 8 glasses of water per day
and don’t even count them

counting doesn’t count as an option
for us, measuring time not in life-spans, 
but in coffee spoons. for us catching breath, and never trains,
for us, locked up in the burning house of this madness
– where do you find the courage to talk the arsonist down? –
so they put out the fire, and their heart stumbles
before falling for yours.

*

or maybe there were no mountains at all,
and you imagined the whole
thing.

*

I go on living American
meaning merely existing
meaning having no prologues 
meaning building connections 
and adapting to places I'm not going to stay at. and it feels truly wonderful,
as if I’ve found a place to belong to – with no spatial structure and no ticking clocks
and no location. 



________


LVIV

* 
гэта я пiшу це радкi, але, каб быць сумленнай, анлайн-перакладчыкам. 
я сцiраю свае зубкi аб сценачкi расейских пiсьменнiкаў, кажам, Васiля Быкава. 
мае бел-чырвон-белыя веначкi – выкрытыя ? – пачынаюць ад нечаканасцi
мiраточыць, робяцца стужкамі, якiя можливо прадаць – мае вышываначкi, 
мае індэксы, стрэлачкі, кружочкі і іншыя арнаментныя завітушкi — 
паведамляюць, што мая будычыня ма быць
майбутне, што мая краiна не мае, як і я не атрымала ў спадчыну мовы, 
каб размаўляць без акцэнту; гледзячы, як гэты тэкст крэслiцца word’ам,
ванітавымi пазывамі чырвонага колеру. 
мае дзецi спутаюць здраду 
са (ст/з)разамi, упадуць ахвярамі глабалізацыі ды бязлітаснай палаталізацыі;
яны ніколі мне не дарюць свае бяздзейнасць, анты-рэчаіснасць 
ды не-існаванне. да і хер з імі.
ОТВЕТЫ НА ВОПРОСЫ «ДВОЕТОЧИЯ»:

1. На каких языках вы пишете?

На русском, английском и беларусском.

2. Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?

Английский выученный, а русский родной. Белорусский – не знаю, и родной, и выученный одновременно.

3. Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?


            Первые стихи на русском и беларусском пробовала класса с седьмого, а не-стихи ещё раньше. На английском начала писать, когда училась в США в колледже на литературной программе, там прошла часть бакалавриата. Подействовал контекст и культурная ситуация. Там же я начала изучать американскую поэзию, нашла то, что исследую до сих пор (занимаюсь второй половиной XX века).

4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?

На английском я пыталась писать и до штатов, но только там написались тексты, которыми я довольна, которые на своём месте. Думаю, до этого не хватало среды и этого насаждения инаковой реальности, а также понимания того, как может выглядеть и работать американская поэзия. В общем, что-то внутри долго готовилось, а там – «дзин» – и случилось, когда я почувствовала, что готова написать текст на английском. Особенно меня порадовало, что это осталось со мной и после переезда в Россию. Сейчас русский и английский оба рабочие языки – на них учусь, разговариваю, пишу и думаю.

5-6. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае? Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?

Другим человеком я себя не чувствую. Вообще, чувствую, что вряд ли этот процесс обо мне, как об отдельной персоне. Это о том, как мир облекается в язык, и выбор языка происходит сам по себе, как ему удобно. Чувствую, что вещи иногда происходят на том или ином языке, и следовательно, писать о них нужно на соответствующем. Повлиять на это можно, если долго читать что-то на определённом языке, иногда работает. 

Это в процессе. А уже написанное на русском и английском для меня действительно ощущается как тексты двух авторов. Они существуют внутри разных культурных полей, ищут себе там места. Так или иначе, изучение литератур, американской, а с этого года в магистратуре и русской более углубленно, обогащает процессы письма на обоих языках, подключает письмо к дополнительным источникам энергии.

7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?

Да, и я слишком далека от языкового пуризма, чтобы удержаться от заполнения возникшей лакуны на том языке, который первым приходит в голову. Мне кажется это живым и естественным, и это удобно — когда можно начать на русском, а закончить на английском, если вдруг переключился культурный код внутри высказывания. Но последние пару лет я стала внимательнее относиться к тому, что не все легко воспринимают английский, и это может выстраивать дополнительные барьеры в общении, быть бытовым классизмом – но это скорее в разговоре, чем в письме.

8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?

Не знаю.

9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?

Раз для меня тексты пишутся изнутри какой-то культурной ситуации (или ощущения разрыва с ней), то любой перенос текста в другую матрицу, перевод как «транзакция», грозит новыми художественными решениями и, потенциально, потерями. В итоге это будет новый текст, а не перевод, и я пока не видела потребности в том, чтобы создавать его. Вероятно, я бы это делала, если бы был нереализованный читательский запрос от тех, кому изначальный язык текста недоступен.

10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?

Да, и в первую очередь это касается вставок на беларусском в тексты на русском. Русский для моего беларусского как костыли, я не владею им сейчас достаточно, чтобы свободно думать. Но я учу себя смотреть на это не как на что-то унизительное, мол, не могу связать слов на языке своей страны, а как на осознанный ход, попытку описать, как думают беларусы. Ведь большая часть беларусов говорит каждый день только на русском, но в социальных опросах родным всё равно называют беларусский. Складывается интересная ситуация, писать изнутри которой тоже нужно. Особенно сейчас, в важный исторический момент, когда беларусы в принципе учатся говорить, о себе и друг с другом. То есть для меня совмещение – удобный инструмент фиксации реальности, в которой я нахожусь сейчас, впервые живя в Минске, с тех пор как уехала пять лет назад из него на учёбу. Причём я не считаю, что пишу «трасянкой», у неё всё же другие корни и культурные коннотации.

А вот с текстами на английском совмещение языков (почти) не работает. Наверное, когда я пишу на русском с англицизмами и врезками на беларусском, у меня есть презумпция компетенции читателя – есть шанс, что он поймёт или попробует понять эти другие языки. Для англоязычного читателя такое не прокатит.

11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?

Помимо самых очевидных примеров, я бы назвала Чеслава Милоша, Василия Кандинского и Марка Шагала, Максима Богдановича, Татьяну Замировскую, Вальжину Морт, — и вообще, конечно, здесь должно быть большое количество имён беларусских поэтов (Дмитрий Строцев, Таня Скарынкина, <…>), для которых опыт двуязычия, «двоедушия», по выражению классика беларусской литературы, — это единственный цельный родной язык.

12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?

Хочется сказать, что и русский, и английский – это языки империй, но это значило бы сильно упростить и деформировать реальность. Важнее то, что для них обоих я – так себе носитель: говорю и пишу с акцентом, и всегда найдётся кто-то, кто не преминёт это подчекрнуть. Не могу не согласиться с Е. Осташевским, который в интервью для «Кольты» сказал: «Быть билингвой, как правило, значит и не иметь ни одного родного, своего языка — не иметь языка, которого не замечаешь, который сидит на тебе без складок, кожей». На месте того, что могло бы быть «кожей» я нахожу, как у Т. Замировской – апроприированный «disintegrated imperfect aphasic Russian». В этом есть травматическая сторона, но в целом это здорово: дарит перманентное ощущение уязвимости и запутанности, учит быть более humble. И всегда чувствуешь какую-то критическую дистанцию от вещей и дискурсов. Раскол языков подчеркивает то, что ни у чего нет правильного именования, как нет и правильного способа говорить о чём-то. В том мире, в котором мы живем сегодня, для меня это единственная возможная позиция.

Юлія Максимейко : Юлия Максимейко

In ДВОЕТОЧИЕ: 37 on 18.06.2021 at 23:39
Із мокрим волоссям сідаю на «Альвікс стренді»
На «Лумі» воно вже сухе. Між ними 13 зупинок.
Волосся за два місяці відросло. 
Такий собі спосіб укладки – тут у трамваї воно вбирає чужі запахи й тривогу. 
Ще три. 
Пересадка.
Ця лінія – стара. У вагонах немає екранів, і зупинок ніхто не оголошуює. 
Я боюся проїхати свою. 
Рахую, як у дитинстві. 
Вагон біжить, затиснутий між скелями. 
Човни, вмерзлі у воду. 
Схили, сосновий ліс, будинки. 
Навпроти дві літні жінки, напрочуд схожі одна на одну та на актрис кіно – підведені червоним губи, шалики, капелюшки, охайні зачіски – згадують назву наступної зупинки. О, згадали. 
Пресіз! – вигукує одна, кладучи руку на обтягнуту смарагдовою шкіряною рукавичкою руку іншої, і вони сміються. 
Шість, на сьомій. 
На зворотньому шляху тут уся карта світу. 
Індіанці та індійці, китаянка (моя дочка вміє відрізняти китайців від корейців), блакитноокі порцелянові скандинави, замотані в хустки жінки з темними оксамитовими очима, мулати та метиси, навпроти нас – хлопець із дредами й туманними очима. Ось він так уважно дивиться на нас, і мені хочеться сховатися в телефон. Так я і роблю, і тут він теж дістає телефон, і я бачу його руки: тонкі, навіть витончені, тепер уже я занадто уважно дивлюся на них, і він ховає їх у кишеню. 
Шість, на сьомій. Це була шоста чи сьома? Це вже восьма. Господи, куди ж тепер? 
Потяг поїде назад за 15 хвилин. На вулиці пронизливо холодно, зривається на дощ. Але нічого. Нічого. З автобуса висипаються люди. Високий молодий хлопець, явно студент, довгим блідим пальцем натискає на кнопку, і двері вагону відчиняються. О, виявляється, так можна було. 
За ним заходить школярка, сідає на сидіння, куди я хотіла сісти, але не посміла, а на сусіднє ставить наплічник: о, виявляється так можна. 
Одна. 
Пересадка. 
Нарешті, тут я вже не загублюся. Назад на «Альвікс стренд», а потім на «Медборґарплатцен». Чому так дивно? Бо це відомий маршрут. 
Тут, на Содерманнагатан, в невеличкому кафе, хлопець знайомою мовою розповідає про свої експедиції. Він закасав рукави: під ними рельєф вен. Так дивно: думаю я, – вони проступають, але не блакитні. Поряд мене сідає дівчина, тисне мені руку, Роксолана. Господи, думаю я, зараз вона побачить кров на моїх пальцях і кісточках і злякається: подумає, що я била когось, що я лупцювала від люті бетонну шкіру. 
А я ж просто забула рукавички. 
Рукавички. 
Стокгольмський дощ. 
Ожеледиця. 
Туш потекла, лишаючи під очима чорні синці. Неначе крадій, швидко ковтаю канельбулле, з чим же це вона? А, цинамон, кориця. 
Всі пробігають на червоне. А ти мокни. 
Метро і ще 11 зупинок. 
Жовті поруччя, руків‘я парасольок. 
Самозакоханість і мазохізм мають так багато спільних літер. 
Дім і руки кусає гаряча вода. 
Боляче до сліз. 
Візьми себе в руки. 




///

Можливо, одного ранку
я прокинуся фінансистом
десь у Нью-Йорку або Чикаго.
Сусід вітатиметься зі мною
“Йоу, сіста”
і я буду місцевим
років десять із гаком. 
Ходитиму на роботу,
досліджуючи тонкощі андеґраунда.
Замість віршів
у стовпчик писатиму цифри, 
одного разу навіть потраплю 
за ґрати, 
коли нап’юся
й зашурхочу шифером. 
Я буду дисциплінованим, 
відпрасованим
завжди свіжим,
розклад чіткий:
підйом 
пробіжка
зарядка 
“Старбакс”, 
американо,
влітку – теплі країни,
узимку – лижі,
і можливо, мені буде навіть нормально, 
непогано, цікаво. 
Але поки в мені замість серця млинок для кави:
то я маніакальна,
то депресивна,
то застрягає в млинку,
як на те,
камінь, 
то волосся під фарбою
заінтенсивно сивіє.
Я дивлюся на схід і там, де були входи, 
я шукаю виходи, 
ставлю у віршах коми, 
за вікном аеропорт, і щоранку жоден 
з літаків не відносить мене додому.



///

І не переходить на ти,
хоч вона й не проти,
тримає на відстані 
Ви – 
тягнутої руки. 
Ніколи не перестає,
і не переходить,
прочитує знаки,
надає 
навзнаки.

Пронизуй же 
мідними струнами
матовий простір.
О, круче прекрасний, нащо віщував біду?
Пробач мені, я не могла залишатись осторонь, 
тому так далеко,
так беззаперечно
йду. 



///

Я затуляю обличчя руками, там – кадри,
куплені в недобросовісних крамарів.
Сни та видіння, зйомки прихованих камер, 
вулиці, люди, моря, вітрильники – гамірно,
та, щонайгірше, не розрізнити слів. 
Що за прадавні храми, ліси бескрайні
і береги яких на мапі нема?
Мученики, чарівники, праведники,
фрески пастельні розтріскані, патина пам‘ятників,
скелі химерні, льодовики, зима.

Сиві рибалки, застуджені арлекіни, 
неповнолітні солдати,
досвідчені сомельє, 
перукарі та
дослідники,
лицарі та пірати…
У крамарів би якби про це запитати, 
як же так сталось  –
 в усіх обличчя твоє.



///

Я увидел тебя и ослеп, 
обнажился до глупой искренности,
я исколот, я обожжён 
твоими искрами, но
эту боль принимаю как дар,
метеор,
как пятак последний,
без которого в холода
мне голодным идти по следу. 

Ну зачем же мне этот рай
за минуту до приговора?
Надо мной кружат выбирая, 
что кому достанется, 
вороны. 
Пусть незряч я и обречён
перед сворою воронья – 
лучше так – 
всё равно уцелели бы
или ты, 
или я. 



///

Раз уж я теперь далеко, разреши мне тебе писать:
скалы залиты молоком, разбудившим в нас боддхисатв.
Скулы скроены без лекал, мне теперь легко 
увеличивать интервал 
каждым по-
звонком. 
Без звонка выбегать за дверь в то, где ты стол стена окно, 
раньше просто было — теперь 
просто запрещено.
Раз уж я теперь ухожу, разреши мне тогда быть
тем, кто пишет тебе стихи из траншей повседневных битв. 
Раз нескоро сюда вернусь, да и будет ли это «здесь», 
разреши ноябрьскую грусть всю излить как есть. 
Закрывается дверь, давай, 
три, два, раз – подними глаза. 
Забывай, забывай, забывай, забывай, 
все слова, кроме слова «нельзя». 



///

18.
Ну давай же, почувствуй,
я у тебя за спиной, 
на твоей стороне, 
с верой в твои оговорки,
на горе Синай,
на прицеле
и в точке сборки, 
и везде, 
где ты решишь
побывать со мной. 

Ну давай же, 
руку нащупывай 
в темноте:
по дороге домой, 
в холодной ещё постели.
Эти стебли окрепли,
оперились, 
облетели, 
и прозрачное небо сквозь них проступает 
зимой. 

Все опоры прорываются из-под земли, 
возрождаясь из пепла,
которым однажды станем,
обрастает бетоном 
каркас из плетёной стали, 
превращаясь сперва в единицы, 
потом – в нули. 

Меж лопаток твоих тревоги и корабли, 
ледники, поцелуи, рюкзак, тетива «останься».
Я несдержанна в этом своём ритуальном танце, 
в этом старом единстве, 
в вымышленном таинстве – 
за твоей спиной, 
почувствуй, 
куда бы ни шли. 




///

отсекай коннотации,
фильтруй контексты,
цитаты нанизывай.
ты вела себя вызывающе – 
принят вызов.
секундант,
ошарашенность отутюжив,
берёт билет до конечной станции, 
проверяет оружие, 
осматривает место. 

престу-
пления
несвершившегося –
слишком поздно 
вскрылись детали,
поддались шифры.
я стою как в строю, 
упрощённая до нуля
оказалось что я – 
единственный дуэлянт. 



///

И вот они едут, уйдя наконец от погони, 
вынырнув из суеты,
выпрыгнув из круга ,
в полупустом, горизонт размывшем вагоне,
даром, что январь – 
к югу. 

Думают, ладно, спички промокнут – есть зажигалка. 
Будем фотографировать пирсы, говорить с маяками, 
считать краем света берег в заснеженной гальке,
смотреть не мигая: в глаза, на воду и камни.

Ладони: внутри нежно, снаружи шершаво, 
шалеют ветра, пронизывая до хрипа, 
будь лето, пошли бы на рынок за овощами, 
домашним вином, виноградом, 
а так - 
липа, 
чабрец, мелисса, солодка с прозрачным мёдом.
Не хочется шевелиться, сплетя пальцы, 
Успев загадать, чтоб это было пророчество,
она просыпается. 



///

75. 
И вот, значит, оказываются они в тёмной комнате: 
ни окна, 
ни лампочки, 
ни даже щели, 
чтобы свет сквозь неё проникал. 
И что бы ты думала: 
мамочки,
ни он, ни она, 
не разделись, 
не захватил их азарт,
не распалил накал. 

Нет, ты только представь себе: 
вот лежат они,
ну точно как школьники,
мизинцы касаются, 
но дышат глубоко и спокойно,
это же не текила, 
а какая-нибудь кола, 
я себе и не представляла такого. 

А потом – ну это вообще уже ни в какие ворота –
она открывает рот, 
кто бы мог подумать, 
для того, чтобы говорить: 
«Минуты слишком короткие, 
 секунды грабят нас как пираты,
события засасывают водоворотом,
а ты рядом, 
ты вот он. 
Как же я рада».

И тут, по её словам,
темнота наполняется 
пылинками света,
как через линзу боке,
выходят они, как я уже говорила –
вполне одетые, 
рука в руке. 
А потом расходятся в разные стороны, 
чтобы снова, прислушиваясь,
идти на звук вдалеке. 




Сергій Синоптик : Сергей Синоптик

In ДВОЕТОЧИЕ: 37 on 18.06.2021 at 22:58
***
в гербарных папках залетных студентов
немного того о чем
скажет любой
 
пенопласт в облаках
поднебесные соловьи
снег на ветках деревьев
 
такая зима что как будто 
прохлада скрипит на губах
и дерзкая дерекойка
разрывает пространство 
подземного перехода
 
море цвета сербского грима
перетекает коньячный апрель
проще сказать
будто бы все получилось

 

***
металлический брелок
подаренный однажды летом
до сих пор где-то существует 
 
в какой-то из локаций
он означает дружбу
словно маленький голиаф
 
летит
 
на бумажном лайтнинге
куда-то в сторону дома
 
об этом всем немало сказано
за это 
людей лишают наград
и ставят памятники
 
без этого 
невозможно прожить и минуты
 
через пять или шесть лет 
за тобой
спустится лифт
откроются двери 
и хлеб перестанет черстветь
 
вид из окна 
невозможно никак объяснить
 
если бы ночью пришли лепестки
осадков и осажденных
что бы сказал голиаф? 
 
он бы потребовал жить
 
словно паук в паутину поймал сигаретный пепел
и теперь не знает что делать дальше
то ли плести вокруг подарочный кокон
то ли плюнуть на все и уехать в самару
 
безопасно ли думать о том
как случится зима
и зимой будет холодно
 
в полуденную сиесту
это кажется недосягаемым
 
однако это произойдет 
 
однажды
пока продлевается тариф
или разворачивается реальная история
 
на землю опустится миннесота
и все запоют
я пассажир
я еду и еду куда-то 
я пассажир
я смотрю сквозь стекло
оттертое дочиста
и вижу лайтнинг
зажигающийся
в чистом и ясном небе
 


***
Пробковые птицы
Коркові птахи
Разомлели на утреннем холоде
Расслабились
Берег и больше чем берег
И вот это вот всё
Новообрані
Сльози
Персеид
Президентів
 
С двух до четырёх тридцати
Море глаже, чем плоть
Хоча що може бути гладкішим за плоть
Почти все недостаточно
 
Осколок стеклянной двери
Будет подарен тому кто
Апноэ
Тому кто
Оптична ілюзія
 
Тому хто
Возможно зима
Не будет подарков от этого мира


 
***
Поперхнулись шаги
Взглядом направо и вниз
Можно долго сидеть и смотреть
Как на бумаге появляется копия
Воздуха
Флага
Акварельных отчаянных волн
 
Продираясь сквозь пальцы
Наблюдать
Как проявляется память
 
Ночь на песке
Через шесть лет после
Дня на песке
 
Утром будет казаться что это не зря
Зря казаться
Зрячее утро
Понимает все лучше меня
 
И кермек пусть не пахнет
Но останется в долгую ночь
Чужой кермек
Чужую ночь
На годы и годы
Нового войлока
(сна)


 
***
Из тех кто когда-то казался важным
Смотрят другие люди
 
Бездомных собак в американских сериалах
Станет меньше
Еще меньше чем
Пения спиц
Колеса перевернутого велосипеда
 
Перезапись памяти
Теряет звучание
Храп лошади
Родниковый сон


 
***
кто мне подарил футболку Гражданской
Обороны и куда она делась впоследствии
уже невозможно
предположить
она снаружи всех измерений
 
хорошо помню утром девятнадцатого
февраля
две тысячи какого-то там года
куда-то шёл сквозь иней и
снежное тесто
и зачем-то написал
 
то что летало потом очень долго
снаружи всех измерений
 
феврали изменились и вот
график подачи воды засуха грибные места
старый винчестер вернулся
изнаружи всех измерений
 
и теперь отвертеться не выйдет
по моей зазеленевшей стране
пробирается тихо память


 
***
пухлые краски
и другие опыты 
 
не сказать что именно это
решалось
подбрасыванием монеты
танками
безбилетным проездом по маршруту
шестого
до восточного моста
 
скорее разговоры
вели к прощению
чем прощение
к разговорам
 
осталось набрать песочка 
где-нибудь на циолковского
 
выслушать хозяина съёмной квартиры
 
рисовать глазами
по песку
 


***
цілі квітня: 
садок 
нахабство спідниць
кількість калюж більшає
 
але це вже було 
жах єднає
 
фундамент скандального дитбудинка
зламано 
це ж треба так вміти 
не робити нічого і якось ще на плаву 
поволі міцнішає сон
сонце сонечко буде четвер
буде мелодійно складатися 
мотлох в метро 
літо 
маловідомі спогади
 


***
якщо дивитись це письмо
не має нічого спільного зі спогадами або місцинами
що лунали там
на кордоні з *****
 
це аґваньска принада
скляні капітелі 
їх, здається, можна зруйнувати 
чи не так - вони вже зруйновані
(після дощу виглядають на диво уважними,
мабуть це наслідки *****)
 
писемність геометричних дотиків
надихає робити нотатки
запам'ятовувати минуле як те, що відбудеться
умови змісту лишають
Заголовок 1
незмінним
передплаченим
 
милістю Христа


 
***
дослідити це вичерпно
навіть і не знаю як 
світ сну заважає дивитись
 
як далекі зливи 
відходили
 
як з бухти відходив 
і лишився між папірцями
 
попереду ще вихідні 
встигне розквітнути тамарікс
зайдеться білою заздрістю 
черемшина
 
розлючено тьохкне вивільга
проїзд
подорожчає


 
***
якщо раніше дванадцятий бе їхав прямо 
тепер він повертає на чєхова
як вісімка 
 
це дивно 
несподівано 
Нестерпно
 
адже дванадцять та вісім не мають нічого спільного
вісім тверда
дванадцять м'яка
 
вісім жовта
дванадцять блакитна
 
вісім кінець літа 
спека піт здивовані окупанти
 
дванадцять середина зими 
змерзлі ікла льодяні прапори
 
кінець туристичної казки 
вітання чужого президента
нестримні комахи
сніжна яєчня
брехуха
 
але тепер все зміниться 
дванадцять бе вирушає за новим маршрутом
це вєлічайшій здобуток 
батьківщини-мачухи


 
***
Що б не казали
В мене є дещо
Моє
Те що зі мною назавжди
 
Трамвайна зупинка
Біля східного мосту
Декілька видів рослин
Жовтецевих та губоцвітих
 
Померле місто
Біле як кров
 
Жодних світлин
Хіба що мозаїки
Святі обличчя
З ознаками насильницької смерті
 
Каштанове пекло
Вітер
Ти сам вітер
Я сам каштанове листя
 
До чорта торічні хвороби
Це підроблена
Китайська труна
 
Завжди мої
Смальта
Спогади
Смерть


 
***
деякі рядки забуваються
навіть якщо це
скло у підошвах
зненацька приходить день спогадів
щороку ми бачимо
 
як велодоріжки
перетворюються на ковзанку
груди
на хутро
після очей ваших
хочеться в гетто
ходити строєм
відчувати відсутність думок
 
дарувати обійми плакатам
 
і все ж таки недоречно
дивитись у очі ваші
зимні
хутрові


 
***
Бачили очі
Ці каперсы и ялівець
Сміття за парканом
Маяк и янтык
 
Античный проспект
Постирония бухт заколдованных
Піщане улюблене свято
Холодних сідниць
 
З днем народження дом родной
Впевнений простір для
Автозамены
KFC/CFC
ітд ітп
 
Незабутнє
Майбутнє
Було б аби нє
Віч на віч
Із порожнім
Прошлым
 
Шо купували
Їжте
ОТВЕТЫ НА ВОПРОСЫ «ДВОЕТОЧИЯ»:

1. На каких языках вы пишете?

На русском и украинском.

2. Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?

Русский — родной, украинский начал учить с 1 класса школы.

3. Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?

На русском начал писать как только научился это делать 🙂 На украинском не писал очень долго, даже когда жил в Киеве. Начал в 2019 году, через год после возвращения по ряду причин в оккупированный Крым.

4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?

Нехватка в информационном поле украинского языка, вынужденное отсутствие языковой практики, агрессивное отношение ко всему украинскому в нынешнем Крыму.

5. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае?

Это происходит спонтанно, приходит первая строчка, и в зависимости от того, на каком языке она приходит, на этом же языке строится стихотворение. Либо стихотворение изначально планируется двуязычным.

6. Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?

Думаю, что нет, не отличается, при письме на любом языке ориентиры одни и те же.

7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?

Кажется, нет. Иногда какое-то слово более ёмко звучит на том или ином языке, применяю это в двуязычных текстах.

8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?

Нет.

9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?

Были попытки автопереводов, но пока они не кажутся мне удачными.

10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?

Да, конечно, с большим удовольствием.

11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?

Антон Полунин, Мария Банько, Анна Грувер.

12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?               

Я думаю, что влияет достаточно сильно, но хотелось бы, чтобы влияло еще больше, мне очень не хватает общения в быту и с коллегами на украинском языке — такое общение сильно помогает.

Олександр Кочарян : Александр Кочарян

In ДВОЕТОЧИЕ: 37 on 18.06.2021 at 22:57
Пустое место языка в номинально билингвальной среде – как неприятная формальность. (Исчезновение из этих микросред вызывает чувство предательства, не сделанной работы). Собирать язык из старых, вросших структур как-то получается. Но в этом болезненно ноет пустое место украинского как отсутствующий ответ. Освоить программирование было легче. Оказалось, возможно использовать украинский язык в написании текстов, несмотря на неспособность естественно думать в этих структурах. Это влияет на понимание собственного текста. Кажется, что это бессмыслица, асемический текст. И в нем что-то прорастает. Это не совсем перевод (полагаю, как автопереводы эти тексты были бы ужасны). Возможно, это вариант ответа на вопрос — как говорить в Харькове, в восточной Украине. Неумело, на ничейном языке. Кое-как. Думать об этом как о билингвальной практике мне кажется не совсем верным. В то же время "родной язык" кажется чересчур предательским словосочетанием.


***
став квіткою у долонях
без внутрішнього листка
який цвіте підшкірною кров'ю

прагнув до тебе
прагнув беззахисності
прагнув безпритульності

був тихоходом
у темному лісі
під внутрішнім листком

був під світлом розрізаний і оголений
громовина
проникала крізь знеболююче

потім покрив зник тільки потьоки йоду
тільки сліди крові на покривалах
тільки перев'язки та звикання

почав ходіти обережно
відчував беззахисність
зазнавав навпомацки осьде

залялькувався
без гарячої води
у палаючому очікуванні



***
місцевість стята
у немовлячому кулаці вікна
прямі лінії
і трав'яні кітки бур'янів

очманілий кіт у долонях
землі, що котить на дошці
куди ті обачливо ковзаєш
на цій чудернацькій швидкості смерті?

новобудови
про них не надумати ніяк
окрім як про
пір'я птахів

чи піти гуляти
у цеглину центрального парку
чи стояти коло розтуленого
фломастеру нічної дороги?

я прислухався
але в траві не стрекотіли коники
можливо
немовлята їх уже випустили



***
в асфальте заживает трещина
в колодец солнца течет цикорий

восточноукраинский город
уехать отсюда в столицу и вернуться

в зеленке
небо в горячке асфальта

под джинсами воздуха
проступает темнота

ветки пней
окна

я тут
в городе

снаружи заброшена остановка
чужие рисунки на стенах



***
у асфальті загоєння розлому
кульбаба ллється у колодязь сонця

переміщення східноукраїнського міста
туди й назад

перекис водню
дощ

сохнуть темні джинси неба
шкіра асфальту

течуть
гілки та скло

мова
лімфа

за окружною покинута зупинка
дедалі більше крові десь



***
тут, где дорога клубится и рассеивается на части
они не смотрели больше в сторону света
медленно

а дальше селедочные кости рельс
среди врастающей в осень
механичной реки

маленькая водомерка
бетонная стена

деградация
материалов



***
десь де тепер розсіюється на частини
погляд зникає в розірваному світлі
бетон світлий і тихий на дотик
далі блищить гладінь рейок під важким рухом повітря
довкілля вростає в зміну світла
мимо повзе локомотив річки
здолати її ніяк маленькому звуку
і падає назад в серцевину комахи

десь біля гілок, що розпалися
у громіздкому ландшафті
скручений дріт землі без волі
на стіні малюнок анархії

якщо посидіти тут деякий час
можна почути звук
можна зібрати звуки
цим ти нікому не допоможеш



***
человек оптическая иллюзия если найти дорогу только как быть ближе подойти
не дотронуться не соскользнуть в снег перебежек от одного прикосновения к другому
никогда не переезжал возвращался в старые места снег разбитых окон провожающие покиньте стекло
круглое место цирк завоевателей шепотом меркнущих сорняков между заметными зданиями дыхания
смех джокера нацарапанный на бетоне осколком шифера под шорох резких перекрестков и хруст
эпидермиса зданий скомканный вход в надписи сект DIY-наблюдения в крафтовой слепоте
не соскочить с телесности не спрятаться в коже не улизнуть с площади зрения

леттристский роман кожи ее точек и двоеточий и троеточий меняет свое прочтение
кожа разворачивается внутрь во всех направлениях человек прячется от себя
возомнившая кожа шелуха маленького ветра в гомерическом спотыкающемся ходячем сарае цивилизации
некуда спешить в пошаговом мире продажного самосозерцания в крафтовой комнате слепоты
мрак трав в коже дыхательного завоевания в переезде снега в разбитом окне прикосновения
льется повседневная жижа перемещения в бурлящую нестерпимым версию комнаты будущего

а ты это пальцы? ты это кожа? ты провод снега на перекрестке рабочего бедствия!
(хрип) да не обращусь в монтажную пену исполинского страха застывая на коже
втемяшил себе в страсть улицу медленного узнавания умный подвижный расцветший в апофеозе апатии
как быть то тебе здесь наблюдая стену несмолкаемого пластика этот прорыв в дельфине прогресса
этот снег выгорания этот насморк сумерек чистый лист свалки мечта о руинах неместа



***
люди оптична ілюзія витоптати стежину підійти ближче тільки як бути
не доторкнутися не зісковзнути в мряку перебігань від одного дотику до іншого
поїхати не повертатися в старі місця мряка розбитих вікон промені покиньте скло
кругле місце цирк завойовників пошепки меркнучих бур'янів між помітними будівлями дихання
сміх джокера надряпаний на бетоні осколком шиферу під шерех різких перехресть і хрускіт
епідермісу будівель зім'ятий вхід в написи політики очей у пабі крафтової сліпоти
не затягнутися драпом тілесності не сховатися в шкірі зору не ушитися з площини

ситуаціоністський дрейф шкіри її поворотів і перехресть міняє свій напрям
поверхня розгортається усередину на всіх напрямках людина поле що сховалося від себе
уявна обгортка лушпиння маленького вітру в гомеричному спотиканні ходячого сарая цивілізації
ніде встати у цьому покроковому світі переконливого самоспоглядання в крафтовий кімнаті сліпоти
морок трав в шкірі дихального завоювання в перевезенні мряки в цілісному вікні дотику
ллється повсякденна рідота переміщення у вируючу нестерпним версію кімнати майбутнього

а ти це очі? ти це губи? ти перемикач мряки на зупинці робочого лиха!
(пошепки) та не згорнуся синьою ізоляційною стрічкою на зношеній трубі часу
втовкмачив собі у воду вулицю повільного забуття - тихий і сонний в гучних під'їздах
як бути тобі тут спостерігаючи стіну непалимого пластика цей сплеск в дельфінові прогресу
ця мряка вигорання ця нежить сутінків чистий аркуш звалища мрія про руїни немісця



***
всплывшая кожа пожара райской библиотеки
древо познания – инвазивный вид
чертополох тишины становится краутроком
под электрокосой электрокосы

смело говоришь светлый как пыль
продул переулок кропотливой бездны
скоро вечер говоришь выход за дверью
мельтешишь на растянутом перекрестке

рыба взахлеб заплутала в речке
возле памятника гетману русалке
теперь сразу в букинистике
сохранился, вышел, синий экран смерти



***
плаває шкіра пожежі райської читальні
древо пізнання – інвазійний вид
чортополох тиші стає краутроком
під електрокосою електрокоси

відверто скрізь кажеш сміливіше
складаеш рядки кропіткої безодні
поряд із мовою. вечір. вечір.
мерехтиш упускаєш порожнечу свідомості

не насправді. риба ледве плентається
що ще. в черзі річки. пакети. прохання.
краплі сміху в колодязі темряви
місячне море Смерті у блакиті



***
я не буду больше бояться.

затеряны в этом присутствии ты и я.
ты присутствуешь.
я здесь.
я не боюсь.

буду молчать в этом мешке слов.
с кошками пауз. под солнцем солнца.
ты еще здесь?
ты.

устал быть везде,
как пластик.
как угнетение.
ты.

как кошка тишины
в зависшем мире безвоздушных замков.
ты, я к тебе обращаюсь.
я обращаюсь в тебя.
я.

это призрак
в дырявом кармане тепла.
это кошка
на первом этаже будущего.

это видеокамера
обличающего неба.
это безоблачный
автомобиль в гараже ума.

теперь ты.



***
я більше не боятимуся.

загублені в цій присутності ти і я.
ти властивий місцевості.
я тут.
я не боюся.

мовчатиму в цьому мішку слів.
з котами оніміння. під сонцем сонця.
ти ще тут?
ти.

втомився бути скрізь
як пластик.
як пригноблення.
ти.

як кішка тиші
у завислому світі безповітряних замків.
ти, я до тебе звертаюся.
я звертаюся в тебе.
я.

це примара
у дірявій кишені холоднечі.
це кішка
на першому поверсі майбутнього.

це відеокамера
безокого неба.
це безхмарний
автомобіль на окружній розуму.

тепер ти.



***
чашка шламу
безупинно розбита
у зоні тиші

диви яка твань
повсюдно
на рівні запалого неба

чомусь
тобі все легше і легше
затишно кутатися в драговину

дрімати
під ніжне баговиння часу
падлюка



***
хірня простір
шльоп шльоп

ось світ
торохтить

мова - чорний моноліт
хапаюсь за кістки знаряддя

але то є мої кістки
ОТВЕТЫ НА ВОПРОСЫ «ДВОЕТОЧИЯ»:

1. На каких языках вы пишете?

Я пытаюсь выработать язык, который мог бы без стыда и легко быть моим. Украинский язык никогда таким не был. Русский язык перестал таким быть.

Языковая инерция способствует тому, что основной поток моего письма все еще условно относится к русскому. То, что появляется на границе — некоторые тексты у стены украинского языка.

Или так: пытаюсь выработать себя, который мог бы без стыда принадлежать языку.

2. Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?

Полагаю, оба являются выученными. Как язык разговорной среды русский я выучил лучше.

3. Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?

Обстоятельства после 2014 года побудили меня спрашивать себя: какой язык для меня родной? ущемляется ли он в моей окружающей среде? ущемляется ли он внутри меня? что вообще такое родной язык?

Пожалуй, тогда впервые я осознал огромное пустое пространство моего «второго» языка. Пространство «родного» языка начало отчуждаться. Оказалось, этот язык был не то чтобы родной, но скорее вросший.

Это не послужило достаточным основанием уйти из «родного» языкового пространства, но скорее перезапустило практику письма на нем.

4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?

Нежелание покоряться «врожденности» языка, теперь мыслимой как ложная данность. Желание переосмыслить место моего существования как наложения географий и языков.

5. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае?

Мне кажется, все тексты существуют (как потенциальные возможности) во всех языках. И выбор возможности – это выбор точности, освоения языка или другое.

Но своя точность есть и в выборе освоения. Мои тексты на границе «второго» языка – это именно выбор точности освоения.

6. Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?

Полагаю, в моем случае перехода не было. При попытке совершить переход я чувствовал себя другим человеком. Это чувство осталось при попытке работы в «родном языке».

7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?

Прежде всего, я ощущаю нехватку своего владения украинским языком. Также при поиске слова в украинском языке нередка была ситуация обратной нехватки: находилось слово, которому уже не соответствовал аналог из русского языка, что требовало менять уже рускоязычную версию текста. Порой это приводило к расползанию текстов, написанных с использованием обоих языков, в разные направления.

8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?

Автор книг по разработке программного обеспечения Стив Макконнелл разделяет «писать на языке» и «писать с использованием языка». Я размышляю, применима ли эта мысль и к человеческим языкам, к языкам мышления?

Писать на языке — значит подчинять создаваемые конструкции тонкостям используемой языковой материи. Писать с использованием языка — значит применять нужные тебе структуры, даже если язык тебе не помогает и в нем нужные структуры отсутствуют и приходится создать их самому. Не пытаясь поставить знак равенства между программированием (где текст программы — не законченное произведение одного автора, а текст, постоянно переписываемый одновременно несколькими людьми) и письмом, все же считаю плодотворным мыслить в этом направлении.

9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?

Перевожу, но не перехожу. Украинский язык все еще недоступен мне. Но мне кажется странно полезным «дышать на ту сторону».

Когда я прочитал эссе «О переводе» Мориса Бланшо, я подумал: получается, текст сам по себе жив не в языке, а в пространстве перевода, между языками? Отчего не представить себе так не только текст, но и автора?

10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?

Я бы хотел писать так, чтобы это выключало и разрушало языки. Особенно так называемый «родной» язык (пришлые языки кажутся изначально разрушенными или невыстроенными). Но с несколькими языками внутри одного текста мне видится, что все так же, как один физик говорил о мультивселенной: как о ложном понятии. Параллельная вселенная – термин, лишенный смысла, ведь если существует возможность доступа куда-то, то это пространство не может быть по определению исключено из вселенной. Так как вселенная есть «всё». Применив это рассуждение к тексту, я думаю, нет никаких двух языков, из которых состоит текст, а есть один язык, сформированный двумя и более образами (это не более чем рассуждение дилетанта и ни на что не претендует).

Строго говоря, я мог бы называть себя билингвой только с этой точки зрения, как автор, который различными образами формирует язык. Эти сформированности, так получилось, накладываются на русский язык, а теперь начали протекать в сторону украинского языка. Но я не назвал бы себя ни рускоязычным автором, ни украиноязычным.

11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?

Да. В первую очередь работа с (взаимопроникающими) языками в текстах Александра Авербуха. Внимательно слежу за текстами Сергея Синоптика. Момент перехода Ии Кивы в украиноязычное пространство текстов (эта формулировка, скорее всего, крайне неточна и я прошу прощения за нее) также повлиял на меня и заставил осмыслить возможные варианты сосуществования языков в авторе.

12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?

Кажется, я пришелец в пространстве культуры и в пространствах языков. Мои бабушки и дедушки случайно переехали в Харьков, где я родился. Бабушка и дедушка по линии матери всегда воспринимали себя русскими, жившими на родной земле и не видели в этом парадокса. Для дедушки по линии отчима (бабушку я не знал) родным языком был армянский, его дети знали только русский. Мне неизвестно культурное наследие моего отца, но позже я узнал, что он писал стихи, в том числе на украинском. Насколько я знаю, эти стихи не сохранились.

Микита Рижих : Никита Рыжих

In ДВОЕТОЧИЕ: 37 on 18.06.2021 at 22:56
***
По ночам в небе горят кости
Мы пытаемся забыть наше маленькое
Предательство


***
Карантин души
Выебаные днём 
Ночные влагалища ангелов смерти
Страх перед мёртвыми
Предрассветная тяга к живым


***
я снова сегодня подкрался к себе
на цыпочках медленно сзади
так странно ходить 
к себе в гости
и замечать
что меня
нет


* * *
Ю ю ю баюкают букву о знаки перпендикуляра
Ъ ъ ъ проплывают мимо утки
О о о набухают прежде чем лопнуть точки
Ь ь ь плачут утки с оторванными клювами

Ш ш ш вместе хриплым кашлем
Падают на землю листья и ты не понимаешь
Постучится ли завтра опять в окно
утро…


* * *
Во время девичьего гадания
Город в напряжении
Целый день
В напряжении город

А по ночам городу снятся цветы без могилы
Мы выпьем ли вы пьёте ли вы выпьете ли
Тяжёлый воздух из уст города
Его непроизносимый кипяток
Текущий неспешно как речка
К подорванной дамбе
Разбомбленной клумбе
Текущий неспешно как свечка
Точнее воск к вос-
Точным воротам мир вам
Прокричат в заминированном небе
На прощание чайки
Словно чаинки
Во время девичьего гадания


***
Представь каждый раз
Когда ты называешь имя
Любимого человека
Кто-то другой умирает

Кто-то необъяснимо далёкий у тебя за спиной
Падает замертво
И океаны бушуют
И рвется телефонная связь

Найдя себя на том конце провода
На том конце материка
Сложно сказать что Земля не круглая
Что на том конце материка не твой дом

Хочется узнать номер дома
Его кодовое имя
Щекотать по утрам живот домофона
Целовать человеческие руки

Встретиться познакомиться
Узнать имя

Здороваться ходить вместе
В бары
Каждый день
Говорить в постели: "мы сочинили любовь"
И через два года забыть навсегда
Друг о друге

Но лучше вовсе не знать
Имени
Друг друга

Повторяй упражнение
Повторяй упражнение:

Представь каждый раз
Когда ты называешь имя
Любимого человека
У тебя за спиной кто-то другой
И чужой
Умирает


*
В фонаре огня
Все ещё тихонько маячит
Тень сгоревшей бабочки
Туда сюда сюда туда
Киев Москва Москва Киев
Ржавый плацкарт
Авиарейс Калифорния при-
ходит на ум но это лишь сон солн-
це плачет
Как выглядят слёзы солнца? –
Неслышимая музыкальная
Шкатулка

***
Когда в христианской школе мне сказали
Что многоженство это плохо
Я пошел в школу мусульманскую
И оказалось что многоженство это хорошо

Но когда  имам произнес речь о необходимости борьбы против зла 
И за все хорошее
Я ушел не пожелав развязывать кровопролитную войну

Поодаль от стены храма неважно какого
Я встретил тебя
Ни хорошую ни плохую
И вместе мы пошли дальше по жизни
Минуя добро и зло

Между тем множество людей нас окружали во время пути у и взяв нас однажды в окружение
Они достали ножи пушки ненужные флаги
А мы промолчали ведь знали
Что они не плохие просто почему-то хотят причинить нам вред

(Действительно почему)

Эй кто ты на итальянском английском ангельском акценте пурпурными губами языкам говоришь грубо нежно
Я
Как не крути ты это я 
Просто написанный в другой <вне>школьной тетрадке

Добро и зло постепенно угасло
Равно как правильное и неправильное
Равно как несуществующее
Ты это я и мы это весь 
Мир
И ра<в><з>ность отныне в почете
***
Пані павловська пестливо пропонує переночувати 
Попри підозри павла 
Язик павла погоджується
Я я я каже язик павла і ніби павич
Я я я надувається у повітрі набухає та набуває
Якихось нереальних розмірів хати

Я павла не дорівнює я хати
Я павла не дорівнює я павловської
Ми не існує у даний момент у даному незрозумілому зарозумілому світі
 
Ми ми ми закреслення заперечення
Ми це стогін стін у стані кінцевої самоти

***
Я вийшов зі складу
Себе

***
сліди без шляху кущ
горобини че
рвоного кольору че
рез че
рево сиротіють путі 
через страх сиротіє
куля
сиротіє через вино кохання кухня
сиротіє через кров людини горо
бина сиротіє ненажерливо шлях

і люди

***
Біль понад усім що існує
Пташки мертвих усмішок
Піт холодних долонь

Пінцетом тремтячої душі
Повернути(ся) (у) минуле
Туди де все було добре
(Чи було?)
Важко згадати

Зараз коли біль
Понад усім що існує
Понад усім чого немає
І не буде
Біль біль біль

*
А більше мені не боляче 
ОТВЕТЫ НА ВОПРОСЫ «ДВОЕТОЧИЯ»:

1. На каких языках вы пишете?

 Русский и украинский.

2. Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?

Русский – с детства в быту, но украинский тоже, в принципе, можно сказать, что с детства, так как те же ясли были украиноязычными.

3. Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?

В подростковом возрасте, со школы.


4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?

Не могу сказать конкретно, не вижу разницы между внутренней необходимостью писать на русском или украинском.


5. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае?

Все происходит само собой, так же, как и выбор тем, метафор, эпитетов и т.п.

6. Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?

Абсолютно не отличается, хотя на русском языке мне намного привычнее и говорить, и писать, так как именно его я использую в быту.

7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?

Никогда об этом не задумывался и не сталкивался, как не странно.

8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?

Нет.

9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?

Как правило не перевожу, т.к. это получаются два разных произведения, а не перевод одного и того же.

10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?

Нет, чаще совмещаю диалектизмы или заимствования из других языков, но не полноценные фразы.

11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?

Нет, не интересовался этим вопросом.

12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?

В результате письма на разных языках, как уже указывалось выше, появляются уникальные произведения, которые нет желания переводить на другой язык, так как это уже будет совершенно другой текст.

Манана Глонті : Манана Глонти

In ДВОЕТОЧИЕ: 37 on 18.06.2021 at 22:55
1 

юнаку відомо
про любов дерева до озера
дерево розповідає йому
що глибина озера
дорівнює глибині його коренів
дерево показує йому
своє тонке листя
як символ тонкої любові
юнак промовляє до матері
наше дерево
закохалося в озеро
піди скупайся
відповідає мати
поки воно тепле
юнак промовляє до дівчини
наше дерево закохалося в озеро
через те і страждає
йди збирати плоди
каже дівчина
поки в них особлива солодкість
наше дерево закохалося в озеро
юнак промовляє до батька
батько дає йому сокиру
й велить будувати човна
зрубавши дерево
юнак став чоловіком
зрубавши дерево
він відчув спокусу побудувати дім
і побудував
так виросло місто
так з‘явилося заперечення любові
так народилася людська слабкість

відтоді
дерева ховають добру звістку
в тіні часу


5 
я стояла поруч
коли ти вбив дерево
стояла і мовчала

чула як воно кричить
відчувала як вітер востаннє торкається його живого листя
благала вітер не торкатися мене
благала дерево про пробачення

стояла
поки ти вбивав дерево
не захистивши його
своїми руками
жодних дій
слів
лише споглядання

думала що найкраще вмію любити
виявилося
найкраще вмію
стояти рівно
міцно
корінням у землю

чи ти можеш вважати мене сильною?

по моїй шкірі бігають мурахи
вони заповзають в тонкі щілини моєї брудної кори

брудної від бездіяльності

мільйони живих мурах
чорт забирай бігають по мені
а я стою

і дивлюся
на мертве дерево - мертвого тебе

і з мене сиплеться листя
разом з гілками

ненавиджу руки людей
і саме тому
не маю жодної з них

6 
сердце розплескалось усередині тіла
потекло униз
потекло угору
тепер всередині чоловіка
сталось
суцільне рідке серце
де саме болить?
питають у чоловіка
а він плаче
і сльози теж – серце
боляче
та раптом вона
торкнеться рукою його щоки

витирала сльозу
а торкнулася
серця

8
так я навчала його мови:
спочатку потрібно обійняти дерево 
заплющити очі 
тоді воно опустить тебе 
всередину ґрунту 
там ти побачиш 
мільярди розплющених очей 
однакових облич 
і навіть те
як серця мертвих поетів 
живлять коріння дерев 

потім ми підемо збирати вишні 
і обидва знатимемо 
що насправді 
це вірші

так він вперше заговорив до мене 

9
коли я була маленькою 
батько привів мене до майстерні художника
коли вони відійшли поговорити про щось важливе 
одна зі скульптур 
вгризлась мені у руку
і вкрилася моєю шкірою
цього ніхто не побачив окрім мене
повернувся батько 
узяв мене за руку 
і ми пішли 
більше я ніколи не була там
більше я ніколи не дивилася в очі татові  
адже знала 
що забрала найцінніше 
з місця 
що він довірив мені

коли я зросла 
то відрізала собі руку
щоб витягнути з неї скульптуру 

ні
мені не потрібно її повертати 
адже це була моя майстерня
адже це була моя робота 
адже це зі мною батько вийшов поговорити про щось важливе
лишивши мене
невагомість останньої миті
я торкаюсь скульптури 
у формі дитинства 
але в мене тепер 
тільки 
одна 
рука

12
існує таке слово: 
б е з т у р б о т н і с т ь 
не існує
б е з т у р б о т н и х людей
принаймні я не бачила
огорожа схиляється до землі
аби відчути запах її сирості
згадати як була деревом
наполохано і щільно
тулиться травичка до травички
від страху стати людиною
вода із колодязя
проситься бути випитою дітьми
все навколо турбується
слухаю своє серце
як воно каже хрущеві травня
що залетів в кімнату:
– твоя турбота творець всесвіту



***
данама данама данама
а можно
я спою грузинскую народную песню?
самую жестокую
грузинскую песню
песню моего детства
еще тогда задавалась вопросами:
как ее такую петь?
почему она такая жестокая?
а можно
я поменяю в ней слова?
и в строчке где говорится:
“пусть сердце того кто обидел нас
пронзит нож”
я спою:
“пусть сердце того кто обидел нас
пронзит растение”?
а что будет
если его сердце пронзит растение?
сердце того человека
что обидел меня
оно зацветет?
оно поднимется выше?
оно будет биться в горле?
появится стебель и корни
в его животе?
пусть его сердце
пронзит растение
словно поле ножей
лужайка
вокруг моего дома
и я иду по ней
я
иду
по ней
меняя ее цвет
а все потому
что нельзя менять слова
народных песен


 
***
телевизор в цветочном магазине
лилии слушают новости
георгины слушают новости
розы
ромашки
они не любят голос репортёра
доносящийся прямо с места событий
- что ты думаешь?
спрашиваю у флористки
глядя на экран старого панасоника
затем вижу
как в ней отцветает жизнь
мы боимся дать друг другу ответ
и обе молчим
голосом репортёра
мы отрицаем смерть
ту самую смерть
что придаёт ценность всему цветущему
в умирающем взоре цветка
я впервые увидела красоту жизни
но песня из рекламы
возвращает меня к человеческой реальности
удар для разбега
когда меня бьёт мировое событие
я бегу изо всех сил
пытаясь обогнать его стремление
я бегу изо всех сил
чтобы ударить его в ответ
закрытыми окнами
и замками
моего дома
но кто-то обязательно постучит в дверь
держа в руках скромный букет
купленный

в цветочном магазине 



***

мужчина
которому никогда не говорили слов любви
тяжело дышал
как-то раз он зашёл в супермаркет
купил молоко яйца и сыр
а кассирша ему говорит:
– я вас люблю
мужчина заплакал
и ушел домой
с тяжестью в груди
его мир рухнул
его легкие переполнились
водой
он стал задыхаться
забежал в квартиру
положил продукты в холодильник
отправился к жене в спальню
нежно рукой приоткрыл её рот
а там не было языка
свадебные голуби склевали его
мужчина отправился в супермаркет
но на месте кассирши сидел раненый голубь
мужчина пришёл ответить
что всё ещё любит жену
и пусть она без языка
в её глазах есть стихи
которые помогают ему
дышать



***

страх уязвимости
шоу удивительных
шоу блистательных
шоу сильных
шоу взрослых
когда я разучилась играть
тряпичными куклами
когда разучилась воображать дерево
кораблем
уносящим меня и брата в другие миры
разучилась ловить жаб
считать лепестки ромашек
есть немытые яблоки
когда это случилось?
кто сказал мне
что для этого всего
я
уже слишком большая?
шоу взрослых
шоу блистательных и удивительных
шоу сильных
вы аплодируете мне
стоящей на сцене
выбрасывающей из своих пальцев юность
срезающей кожу с отпечатками детства
вы аплодируете мне
и пишете в газетах
о новом рабе общественного разума
покуривая толстые сигареты
пускающие дым прямиком в головы
собственных детей
я видела маленькую птицу
с огромными крыльями
она не взлетала
думая об их тяжести
она завидовала птицам
с маленькими крыльями
завидовала людям с руками
рыбам с плавниками
лошадям с сильными копытами
она наблюдала шоу
теряя свои перья
я видела маленькую птицу
с двумя большими ветками
вместо крыльев
один из ее пальцев
обращенный назад
врастал когтем в землю
птица медленно пускала корни
и на ее ветках
начали расти листья
птице стало так горько
что она взлетела
страх уязвимости
поднял ее в небо
шоу сильных
шоу удивительных и взрослых
шоу блистательных
никогда не кончится
и мне от этого
так
горько



***
разговор с философом
мы подготовили вопросы
мы опирались на теории
законы
предположения
мы ждали его
мы даже вывеску в центре города сделали
настроили трансляцию
настроили себя
общество (только отчасти)
у нас сцена большая
зал маленький
микрофон рабочий
звукорежиссёр опытный
мы будильник поставили
и пришли на заре
цветы купили
философы любят цветы?
философы любят жизнь?
и вот выходит на сцену
моя мама
его мама
её
их
наша
и вот стоит мама
и лицо её улыбается
и горло её улыбается
и ключицы
и грудь
живот
от головы до ног
всё у нее улыбается
а нам страшно
а мы в жизни не видели
столько радости
мы забыли вопросы
каждый на своем месте
мое кресло сорок третье
там и остались
мы вышли на улицу
и каждый по-разному вдохнул воздух
каждый его по-разному ощутил
и никто не заметил
что это была мама



***
научи меня видеть боль
 
на широкой трассе меж двух городов
человек стоит напротив своего дома
и торгует теплым хлебом
только что из печи
почему его хлеб всегда теплый?
мы ехали поздно ночью
один из нас был голоден
запах свежего хлеба
напомнил о детстве
и детство остановило машину
мы долго стояли посреди
широкой дороги
напротив чужого дома
мы смотрели на крошки хлеба тянущиеся словно
бесконечная полоса
бесконечной дороги
мы вообразили себя птицами
и стали жадно клевать хлеб
отдаляясь друг от друга
тёплое тесто
окутало наши маленькие
птичьи сердца
мужчина вышел на дорогу
с метлой
и возмутился глядя на солнце:
– прекрати греть своим теплом мой хлеб! 
сказал он
нам понравился его тембр
мы ехали в машине
запах свежего хлеба
откинул нас на обочину
лёжа в мокрой траве
влажные как роса
мы прокладывали новый маршрут
на всех картах мира
словно птицы рисующие новые небесные пути
дом мужчины рухнул
мужчина стоял
а голодные люди
раздирали на части
его запах
ОТВЕТЫ НА ВОПРОСЫ «ДВОЕТОЧИЯ»:

1. На каких языках вы пишете?

Украинский, русский.

2. Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?

С детства знала русский язык, украинский выучила после 12 и сразу влюбилась.

3. Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?

Первый свой стих я написала на грузинском языке в десять лет, но после этого на грузинском не писала.

4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?

Язык влияет на форму и ритмику, многое зависит от настроения текста.

5. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае?

Это всегда очень спонтанно.

6. Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?

Нет, не отличается. Сначала приходит мысль либо образ и сразу на определенном языке.

7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?

Такое ощущение возникает при попытках перевода текстов.

8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?

Нет, точно не влияет.

9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?

Немного да, но мне это сложно даётся.

10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?

Нет.

11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?

Сложно сказать. Я очень люблю американскую поэзию шестидесятых, они меня вдохновляют.

12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?

Лучше всего я владею русским, поэтому чаще всего пишу на нём.

Ліля Чернявська : Лиля Чернявская

In ДВОЕТОЧИЕ: 37 on 18.06.2021 at 22:54
ЗАПИСИ 2020 ГОДА
 
***
в сырых сумерках возле меня сидела кошка Лола. Лола, говорю, душа, Лола. Смотрит на меня испуганно. Потом проскользнула в подъезд. Учись у Лолы
встретила Васю, давно не видела. Он совсем постарел. Поздравил меня с католическим Рождеством. Он худой и опирается на поблескивающую металлическую палку. Мне всегда кажется, что у него особенная цель, поэтому он так стремительно движется по улице 
над недостроенными домами высоко стояли месяц и звезда. Какой хороший театр. Золотая фольга и голубой атлас. Холодная сестра и скрытный брат

***
снег пошел. На Зининой простыне на балконе краснеют маки сквозь снег. Ходит по двору собака и рассыпчато лает, она как чья-нибудь сестра, у нее насущная забота. Под снегом светло. Он пахнет мокрым сукном, что лежит под окном

***
на дне у снега стоят сырые деревья и смотрит черная собака. Воздух там светлый как зеркало, которое перед тобой вращают и этим вроде что-то дарят

***
А белый день за черными деревьями сияет
Он лучший гость
Платочек белый он из темного кармана
Им вытирают детям горький рот


***
мне нравится, что день – не мы,
что он приходит после тьмы,
что он холодный цокот, свет,
на сером лацкане букет

***
смотрела ночью мигание гирлянд на чужом балконе. То они замирали на зеленых ядовитых огнях, то сквозь них медленно проступали волчьи красные глаза или это разгорались угли, или это были огни ночного ж/д вокзала. Может, это были тревожные семафоры. Это был холодный театр, я помню его еще с улицы Киквидзе, когда кончался год и в коридоре пахло елкой, сияла белая посуда

***
иногда моя комната с новым окном с коричневой рамой напоминает мне незаметно едущий поезд. И еду я в этом поезде через белые дни, студеные и голубые. Мы едем в этом поезде с мамой. Раньше мы ехали в нем с котом Мотей. Мы едем глупо, бедные пассажиры. Нам стыдно, Боже. Мы, может, вялые цветы

***
от воздуха в декабре не дождешься слезы, деревьев жалко. Смерть, мне кажется, далеко внизу, как некое холодное море. Пока к нему спускаешься что-то спрашиваешь у непредставимого Бога. Это трудно сформулировать. В этих вопросах есть слова: зачем и черный лес. А также: пустота и повторяется. А также: черника, черный, падать, вечный, почва

***
воскресенье: в открытую балконную дверь протянули колючую розу холода. Ну здравствуй, ты пахнешь гордо, горбато, по тебе не взберешься
.
понедельник: холод все так сильно зажал, что оно запахло хвоей и приподнялось, асфальт просветлел. Ты, улица, зовешь и губишь, плевки твои алмазны

***
земля лежит сырая
как сверток
что кто-то хочет передать кому-то
но медлит
мелькают станции в окне
и поезд едет

***
утром на крыше сидели голуби. Сходка рабочих в начале большого дня, в халатах грязных, черных с серым. Живут на размокшем хлебе, дружат с дворовой собакой, играют с ней на газоне как взрослые дурачки в манишках

***
сегодня день как душный тусклый мех, как надушенная шуба с неизвестного плеча, в нее заходишь и до вечера не можешь выйти. В церкви звонили, звон падал, как что-то грузное, и так и не взлетел. Деревья непрозрачные стоят, как обедневший ряд

***
улица, ты свадьба, где все встречаются, всех целует при входе воздух. Земля холодная, стоят деревья предпразничного чина, летят прогорклые листы. В земле лежит секрет. Объемлет выходящих свет

***
откуда-то взялась зелёная трава, она как живучая злость. Деревья же над ней желтушные. На улице как на большом корабле, плывешь незаметно в большую страну, тихий ход у корабля, неподвижная земля

***
день сегодня принесли в сером сыром свертке, дворняга наша его нянчит под деревом. Там у нее маленькое хозяйство - посудина из пластиковой бутылки и ямка в земле. На улице мокро, немного запахло кофе, - праздник величиной с игольное ушко, немного Парижа. Как хорошо, что холодный воздух не выбирает, идёт ко всем, главное выйти в него, он наградит

***
смотрю, как серый день дотлевает, как сужается его холодный просвет. Ты, день, цветок или дымчатый камень, и ты исчезаешь. Смотрела немного на серый асфальт и толстого голубя. Сухой холодный асфальт напоминает мне почему-то о французском кино 60х, в котором много городской жизни и прохладной красоты, а зимой можно ходить в туфлях или несерьезных сапожках

***
мама сегодня два раза ходила в магазин и два раза сообщила мне: Гуля больше не торгует, вместо нее под зонтом теперь продавщица свежей рыбы. О время, ты легко меняешь передники и кажешься другим. Ловкач ты, время. При Гуле деревья, помню, были смуглыми, едва оседлыми. А теперь не знаю даже, нужно выйти и посмотреть. Покинул место человек и какие-то приметы с собой забрал. В Гулиных словах приветствия был чистый спирт, скажет и ей веришь. За ней мне виднелась румынская больница с голубыми стенами и бедный родственник. Но все меняется. Теперь там, наверное, заезжий театр, где бьют хвостами рыбы, а к ним присматриваются женщины в беретах

***
ноябрь это сплошь сырой сад, мне такие нравятся. Видела в окне двух светло-песочных собак, они не спеша бежали по автостоянке, с какой-то, похоже, детской целью. Животворящие собаки
.
видела строителей, обсуждающих котлован. Мне нравится в будних днях показывающая себя работа жизни, я уже немного знаю ее мелькающую спину, ею многое удерживается. Долетело слово «майна» со стройки, будто и тебя еще позвали в лодку, и ты плывешь, тело дрожит
.
видела белого кота на балконе знакомых «бретонок». Рядом с котом курила женщина без сияющего своего платка, и это непривычно, совсем безвестно, так курят на переправе, где не следует ни с кем говорить и позволять себе что-либо лишнее

***
жизнь это такая прохладная ткань. Это как вдруг приехал в темный дом пресветлый гость и всех позвал. От одежд гостя пахнет далью и подарком в подарке. Жизнь это белый платок с головы кого-то красивого. Жизни подходят слова: идём, пойдем. Мы, помню, шли вдоль зелёного забора и городской травы в магазин. Я всегда знала, что это царски, - идти по лицевой стороне земли и говорить, может быть даже ругаться, но идти по верху земли в нежадном воздухе

***
воздух иногда узкий, туго подвязанный, он пахнет ветками и темнотой и хлещет по лицу. Мы ехали в таком однажды. А ветки серые, приветные. И не поймёшь, чья в этом ласка

***
действительно была позавчера минута тихой осенней сцены, какого-то темного чудесного действа, в которое меня позвали постоять и посмотреть. Деревья были так красивы, они красовались, и это было наивно. Так птицы ещё умеют красоваться. Большое око дня, подобное воловьему, смотрит на них и тешится ими. Но не может спасти или хоть на минуту удержать

***
я снова вспомнила это хорошее чувство свободы, когда выходишь из белой больницы к темным деревьям Введенского, и они стоят тихо как детский стеснительный хор. Они только готовы вступить, но вечно не вступают, а ждут отмашки. И очень тихо. Как только в октябре бывает, как будто он таинственная сцена, где только лист летит

***
видела в окне, как тусклую медаль дня берет на зубок ночи волчок, и на тот берег - скок. Мокрая шерсть, глаз не видать. День, ты цветок. Ночь, ты тать

***
мама купила позднюю малину и она темная как тайна, угрюмая и тихая лежит и вспоминает ветки и, может, землю под собой
.
мне нравятся такие дни – цыгане едут, одеяла их тлеют. Мир смотрит в темень, как небольшой, – она ему показывает то ли позднюю розу, то ли мокрые листья

***
я иногда вспоминаю один странный день,
в нем ветер волновал темные деревья в пустом больничном дворе
и они рвались как звери прочь,
я встречала и после много темных деревьев,
они всегда полны тайной,
некоторые из них похожи на завороженных князей, 
некоторые на печальников у кованных ворот,
но те деревья были как весть,
и я ее люблю

***

…приснилася Америка в образі просторого музейного приміщення із височенним склепінням та величезними вікнами. На її колонах були вирізьблені малюнки злегка патетичного змісту, але неймовірно цікаві. А на стінах зали висіли картини, серед яких моя супутниця по сновидінню зачаровано дивилася лише на одну –  на ній був зображений сніг, як сутність снігу, як холодна сіль землі, як сніг снігів, надбілий, найбіліший. Дуже дивний сон. Із тих, що запам’ятовуються надовго.

***

цього року мені не зустрілася чайна троянда, я побачила лише маленький заячий кущик на газоні, який стало жаль знімати на телефон, –  таким розгубленим він був. Не все потрібно кидати у зоб телефону, нехай якісь маленькі речі світу просто побудуть. Все частіше думаю, що їм треба давати спокій від себе

***

зранку відчинила на кухні балконні двері

згадала значення слова простір

значення слів рання весна

значення слова буття

це коли мокрий сніг летить

прямо на тебе

і це все що тобі треба

***

у ранніх сутінках

руда трава біля озера

стягає на себе весь смуток рослин та землі

та божеволіє від нього

та мовчить

***

…сьогодні вперше за довгий час побачила тоненькі дорогоцінні смужки серпневого світла на стіні, на дверях. Не втрималася та торкнулася. Хоча не обов’язково це робити. Вони ж бо дорогоцінні, як молоденькі ріжки якихось міфічних антилоп, торкнешся – і нема їх.

***

… розпечене повітря забиває собою дихання, немов піском. В ньому багато смутку, від  якого робишся безпорадною і не жалкуєш про це. Трістія. Чорне, зелене. Ніщо так не вміє свідчити про неї як тополі. Дивишся на них та промовляєш: Рим, сум, сон.

***

в такому дні добре ховатися від смерті, від самої думки про неї. Лежати, впнувшись в поліровану штахетку вузького дивану та витягати з минулого якісь маленькі речі. Наприклад, що у шафі нашої колишньої кімнати мені пахло Німеччиною, Лейпцигом, вірніше, словом Лейпциг, лютеранським порядком та надією. В дитинстві всі речі пахнуть надією на щось таке, що дуже далеко. Мені якось приснилася ця шафа зі світлим батьковим плащем. Уві сні я дістала з кишені плаща невеличкий фотоальбом, гортаючи який, побачила покручені арабські колони,  коштовне червоне мерехтіння архітектурних деталей, мінливі фасади

***

дерева в дворі шумлять як вічне море, що не вгамується і там. День стоїть ясний і навіть місцями гарячий як шерстяна хустка. В дворі все завмерло, хочеться його зрушити, але це нікому не під силу, бо воно – саме. Треба читати щось, треба когось слухати, бо світ німий та надто глибокий, аби отак сидіти і безпомічно дослухатися до нього. Треба розбавляти це густе буття чимось несерйозним

***

Дерева

Дерева у лютому виснажені, наче група хворих на березі озера, їх мало хто помічає. Проте за ними гарно видно всіх, хто йде. Це невимушений театр. Мені подобається, коли у ньому з’являється чоловік із собакою або дівчинка в червоному пальті

Сніг

Сніг лежить біля паркана, тьмяніє. А ще донедавна сяяв. Біла кістка світу, гордовитий лоб молодого князька. Плин і тебе торкнувся, час повертатися в себе, ставати невидним, згортати пожитки

***

Двері стояли відчинені на всі чотири боки Світу.

За північними – спокійний схил, який вів до неба.

За південними –  круті дерев’яні сходи, що обіцяли

Прогулянку в аїд минулого, з усім його теплом та попелом.

За східними – біла каплиця з темно коричневим дахом та

Круглим годинником, що зрідка бемкав, привчаючи до того,

Що Час – насмішник, і з нього навряд чи існує вихід..

І, нарешті, західні двері приховували вічне Літо

з верховенством зеленого та сонячних плям на алеї.

Можна було війти у будь-які з цих дверей і залишатися там вічність.

Але ноги несли по дрібному гравію у напрямку міста,

Де вир вечірнього життя крутив речами, і це було весело,

І це було сумно, і це було байдуже, але ж… життя…

Воно, як та неслухняна собака у сутінках на зупинці,

яку господар декілька раз окликає, і вона, дякувати Богу,

іще біжить до нього…

***

ця світлина Люксембурзького парку

найкраща книга сьогоднішнього дня

я читатиму її іще довго

я питиму очима її молодий сніжок

її червонуваті дерева та чоловічу постать

що віддаляється

я буду гадати іще не раз

чий це погляд так сильно схожий на мій

закохано читав ці рівні ряди дерев

***

між сторінок Всесвіту

натрапила на списану акуратно

листівку сестри

писану чотирнадцять років тому із

маленького містечка Ч

тоді вони із першим чоловіком

жили на буровій

чекали нафти

з того нічого не вийшло

але сестра була тоді така весела

і в мене були… сили щось змінити

наприкінці вона весело запитує мене:

куди ти прямуєш?

я ще й досі не знаю,

що їй відповісти

***

зимовий день тісний, з нього хочеться кудись дітися, але це марне. Поза цим, втішаєшся холодним цукром снігу, – може він насправді святий. А як відчиниш балконні двері, то вмить стане навпроти тебе високе та тверде повітря, – це все-таки пригода

***

зима кінчається. В її пустелі краще видно речі. Ти дивишся на них, вони – на тебе. Земля, дерева. Зима схожа на середньовічну мініатюру, яку ти розглядаєш уві сні, і сніг на ній як невимовна милість, як радість, як білі квіти

***

може, запам’ятаю, як самотня Люба у теплих сутінках п’ятниці виймала із сітки живу, щойно зловлену рибу та віддавала сусідці, аби та приготувала її своєму хворому чоловікові. Вони говорили між собою про щось вкрай просте. То була дивна хвилина, в ній нічого не бракувало, окрім того, що вона минуща

***

… від компанії голубів учора війнуло якимось бідним нечистим теплом, яке нікому не треба (саме себе соромиться, саме собі бридке). Г. зверхньо називає їх тупими пташками, Л. сміється: «хіба вони винні?».  Мені ж здається, вони взагалі про щось інше, є в них якась звичайність, що вплетена в самі дні

***

мама привезла із села поминальних цукерок в гарних папірцях та несмачних. Цукерок причастя до пам’яті смертної та дитинства. Каже, у веранді стоїть ціла корзина. У них циганські та біблейські назви – Емілія та Вірсавія. Звісно, які іще можуть бути назви у цих гіркуватих провінційних красунь

***

мало не забула, що сьогодні Трійця. Того року вона наплинула легко, а цього не відразу нагадала про себе. Дуже сухий розпечений день, у ньому і порох гарячий. Пташки старанні та бідні, співають як приневолені співати. Дерева – втомлені царі. В цей день бабця кидала на підлогу зілля і воно пахло дивовижним і сумним і далеким-далеким святом

***

мене ще дивує простір як такий
(і навіть слово «простір» — у ньому є чим дихати)
в ньому можна рухатись на малі й великі відстані 
він гарна гра, час – теж 
суха трава – теж гарна гра (вона і час і простір)
у травні вона була зелена, як жива тривога, 
а в липні – виснажена, як сестра у приймах

***

мова раніша від тебе. Це стихія, яка поглинає тебе від народження, не питаючи. Все твоє внутрішнє море, весь темний вир, утворені нею. І коли тобі тяжко, треба говорити вголос, проговорювати те, що крутиться всередині змалку. Це може допомогти. Тобто такі слова, як дерево, дощ, повітря, обличчя, хустка, шибка, пагорб – свого роду короткі молитви. І коли не пам’ятає інших – промовляй їх

***

сьогодні прохолодний день, в ньому, як в провінційному буфеті, за дверима якого стоїть гніда конячка. Грушок нападало. В траві – тривога. Через городи – цвинтар. Дуже тихо. Вся праця світу прихована від погляду, але йде невпинно

***

іще трохи про мову –

вона перша за тебе,

ти опиняєшся в ній як в дивній воді,

і одного дня тобі кажуть: сніг, або сонце, або – небо

ти пробуєш слова на смак,

як дикун, повторюєш їх цілими днями,

доки вони не стають зовсім дивними та окремими від речей

твердими як камінчики,

якими будуть грати і після тебе

***

буває, що віконна рама навесні

запахне сирітством, воском,

якимось обмеженим світом,

що не більше зерна;

в таку хвилину треба вголос назвати всіх,

хто живе у тому зерні ще й досі –

прадід Міхал, прабабця Оля,

грузинська красуня Мзіка з білою марлею в руках;

живе в тому зерні запах грушок та яблук,

тяжкі здичавілі гілки дерев,

висока трава, сутінки, жіночі голоси;

спочатку буття кидається на тебе стихійно,

а потім, якщо пощастить,

то тобі зустрінуться іще й слова до нього;

це прості слова:

кущ, земля, злива, вікно, тополя, вечір, вечеря

***

День великий. Сірий. Вечором дивилася у вікно, як той хасид у Бубера, який бачив зі свого вікна на великі відстані. А я бачу щось таке звідти, що ніхто інший не здогадається бачити. Дякую, Боже. У калюжі ти засвітив мені теплу жовту квітку, вона мерехтіла, вона належала мені. Я дивилася на неї та раділа шабатньому подарунку.

***

холодна весна це виснажена після лікарні тітка, що простягає мені щойно спечений хліб і каже: ти знаєш, я нічого не відчуваю зараз, немов пуста

.

холодна весна це жінка, що виглядає дочок на дорозі та дивиться на білу станцію

.

холодна весна це ще й неприязна земля, в якій трава слабка та зла, бо недолюблена

***

у листопаді бувають дні холодні, як фамільне срібло, торкаючись якого скронею, приходиш до тями.

***

згадала, як одного дня сфотографувала горобця у сірій пилюці.

Ось що таке самотність, – це горобець у сірій пилюці.

Він не вміє говорити про самотність,

він вміє лише самотіти, летіти, підбирати кришки у траві.

Навесні та влітку багато самотніх днів,

коли вулиця вдивляється в тебе, та питає: де ти?

***

побачила маленьку пташку на рожевій гілці

і вперше в житті мені не здалося смішним

твоє дитяче захоплення рожевим кольором

який нагадав мені про таку безтурботність

від якої робиться не до сміху

адже вона вже недосяжна

як я розумію тебе тепер

***

Холодний день. Срібло, білила, чорне вугілля. Рибалки на озері наче простенька метафора самоти, зрештою, як і ти. Холод переходить усі кордони. Тепер в жодній з кімнат неможливо уникнути його. Він тисне так само невблаганно, як час.

***

… мокрий сніг пішов, в конусному світлі ліхтарів летить собі (артистично), повільний, молодий. Вже рік минув, іще одне коло окреслене, чи закреслене коло. Міряти непомірне життя першим снігом наївно, але хоч якось.

***

сніг повернувся

він схожий на холодну вітчизну

строгість якої ти вже встигла забути

і не знаєш як тепер бути

у її розваленому квітнику

що пахне вогкістю та розгубленістю

***

деякі незначні або випадкові події життя

немов ті високі темні дерева з віденського парку

знову і знову постають на шляху

наче вони приховують таємницю

розгадавши яку осягнеш свою долю

***

це, мабуть, варте уваги – обіцяна смерть, холод, біль

дякую

але мені потрібне лише життя

я виглядаю лише його сліпуче білу хустку

лише б вона не щезла

нехай воно як човник на хижих хвилях

не зможе потонути

***

…дивилася у вікно на сніг та дерево. Вони навмисно такі прекрасні, так відверто явлені у світі, аби мені за ними сумувати вже тепер. А може ми так сильно пов’язані між собою однією мотузкою поцейбічності, що відтепер не загубимось… 

***

сніг лежить на автостоянці. Може, він бік таємничого білого оленя, що ліг спочивати. Може, він білий хліб якогось солодкого та гіркого причастя. Може, він біла холодна квітка із сновидіння

***

а що, коли хрещена і справді у ці дні сидить біля вікна перукарні на сумній вулиці потойбіч, чекаючи на когось. Як ця жінка на випадковій світлині. В неї така сама несмілива постанова рук та ніг, таке саме ображене обличчя. Куди вона піде після перукарні. В якусь темну квартиру американського провінційного міста? Ввімкне радіо? Дістане соняшникове насіння? Стане чекати на дзвінок? Чи ляже спочивати і їй примариться теплий пісок та сосни, та хода сина? Життя дивне, немає в кого розпитати про нього, всі заклопотані. Чи снитиметься воно?

ОТВЕТЫ НА ВОПРОСЫ «ДВОЕТОЧИЯ»:

1. На каких языках вы пишете?

Я пишу на русском и украинском языках.

2. Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?

Украинским языком я владею с детства, а с русским познакомилась уже в школе. В моем окружении говорили преимущественно на украинском языке.

3. Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?

На украинском – в школе, а на русском лет в 17, все началось с дневниковых записей, которые мне посоветовала вести тётя. И так как на тот момент главным моим разговорным языком уже был русский, на нем я и стала делать записи. А на украинском языке я стала писать лет в 30, когда почувствовала нехватку какой-то настоящей языковой опоры, внутренней земли, которую и мне отмерили в наследство. Когда говоришь на родном языке, вернее на том, на котором впервые услышала названия вещей, вроде бы оживаешь, и чувствуешь себя не совсем чужой этой жизни.

4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?

Трудно сказать, какой язык для меня второй. Если русский, то меня побудило писать на нем желание сказать то, что никому больше не хотелось говорить, это было в юности. А позже мне хотелось писать и читать написанное друзьям. Я почувствовала какую-то именно свою инерцию речи, и она меня удивила потому, что в моей жизни, кажется, к этому не было никаких предпосылок. Разве что в детстве я почему-то хотела быть поэтом и что-то сочиняла. Для меня загадка, почему мне это нравилось.

5. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае?

Я, наверное, интуитивно и не особенно колеблясь, выбираю, на каком языке писать. Чаще все-таки я пишу на русском. Хотя украинский живет как бы на дне моей жизни и с этого дна всегда виден и слышен. Из него моя земля, небо и солнце. Пишу на нем тогда, когда мне хочется писать о ком-нибудь из своих родных, например, или о чем-то неясном, внутреннем, таинственном. Мне кажется, о какой-то глубокой тоске можно написать только на украинском. Или о первом снеге. Я в общем-то пишу об очень частных переживаниях.

6. Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?

Конечно, процесс письма на русском и украинском отличается, и характер текстов в результате разный. Это как выходить в мир разными дорогами. Ритм, звучание и образность этих языков различные. Русский язык для меня более строгий, а украинский – барокковый, как старое тяжелое паникадило из почерневшего серебра. Когда пишу на украинском, всегда чувствую какой-то свод над головой, но он не давит, а ограничивает собой, это не страшно. На русском хорошо говорить о просторе и высоте, на украинском – о каких-то более близких для себя вещах или снах, о чем-то неустойчивом. Воспоминания о родных тоже хочется записывать на украинском.

Да, мое восприятие себя зависит от того, на каком языке я говорю или пишу. Когда я пишу на украинском, представляю, что на меня смотрят мои родственники и мне хочется их удивить, мол, видите, на нашем языке можно говорить не только совсем обыденные вещи, но и немного более приподнятые, как в маленьком театре.

Когда я пишу на русском, то чувствую себя, как ни странно, более легко. Мне легче на нем говорить и писать.

Вообще, когда я пишу, я чувствую себя другим человеком. 

7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?

Нет, я не чувствую этой нехватки. Мне хватает слов. Может, это звучит самонадеянно. Я пишу, когда мне пишется. Когда я не нахожу слов, я не пишу.

8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?

Да. Украинский язык носит барокковый характер, он украшает или смягчает все, о чем говорит, все, что попадает в его поле. Он обладает какой-то магией. Самые простые существительные, произнесенные или написанные на нем, кажутся мне поэзией. С некоторыми русскими существительными дело для меня обстоит так же, но это уже другая поэзия.

9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?

Нет, свои тексты не перевожу, а чужие могу. Я пробовала переводить и свои, но такие тексты становятся какими-то выжатыми, они как бедные родственники в гостях. Они будто утрачивают свое изначальное настроение.

10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?

Не совмещаю. Не чувствую в этом необходимости.

11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?

Не знаю, можно ли говорить о вдохновении. Но меня восхищают некоторые авторы. Тот же Беккет, Набоков, Чоран.

12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?

Очень влияет. Тебя будто позвали послушать какой-то необыкновенный непрерывный разговор, и ты иногда тоже говоришь, пускай даже что-то частное и далеко не такое серьезное (значительное).