Із мокрим волоссям сідаю на «Альвікс стренді»
На «Лумі» воно вже сухе. Між ними 13 зупинок.
Волосся за два місяці відросло. 
Такий собі спосіб укладки – тут у трамваї воно вбирає чужі запахи й тривогу. 
Ще три. 
Пересадка.
Ця лінія – стара. У вагонах немає екранів, і зупинок ніхто не оголошуює. 
Я боюся проїхати свою. 
Рахую, як у дитинстві. 
Вагон біжить, затиснутий між скелями. 
Човни, вмерзлі у воду. 
Схили, сосновий ліс, будинки. 
Навпроти дві літні жінки, напрочуд схожі одна на одну та на актрис кіно – підведені червоним губи, шалики, капелюшки, охайні зачіски – згадують назву наступної зупинки. О, згадали. 
Пресіз! – вигукує одна, кладучи руку на обтягнуту смарагдовою шкіряною рукавичкою руку іншої, і вони сміються. 
Шість, на сьомій. 
На зворотньому шляху тут уся карта світу. 
Індіанці та індійці, китаянка (моя дочка вміє відрізняти китайців від корейців), блакитноокі порцелянові скандинави, замотані в хустки жінки з темними оксамитовими очима, мулати та метиси, навпроти нас – хлопець із дредами й туманними очима. Ось він так уважно дивиться на нас, і мені хочеться сховатися в телефон. Так я і роблю, і тут він теж дістає телефон, і я бачу його руки: тонкі, навіть витончені, тепер уже я занадто уважно дивлюся на них, і він ховає їх у кишеню. 
Шість, на сьомій. Це була шоста чи сьома? Це вже восьма. Господи, куди ж тепер? 
Потяг поїде назад за 15 хвилин. На вулиці пронизливо холодно, зривається на дощ. Але нічого. Нічого. З автобуса висипаються люди. Високий молодий хлопець, явно студент, довгим блідим пальцем натискає на кнопку, і двері вагону відчиняються. О, виявляється, так можна було. 
За ним заходить школярка, сідає на сидіння, куди я хотіла сісти, але не посміла, а на сусіднє ставить наплічник: о, виявляється так можна. 
Одна. 
Пересадка. 
Нарешті, тут я вже не загублюся. Назад на «Альвікс стренд», а потім на «Медборґарплатцен». Чому так дивно? Бо це відомий маршрут. 
Тут, на Содерманнагатан, в невеличкому кафе, хлопець знайомою мовою розповідає про свої експедиції. Він закасав рукави: під ними рельєф вен. Так дивно: думаю я, – вони проступають, але не блакитні. Поряд мене сідає дівчина, тисне мені руку, Роксолана. Господи, думаю я, зараз вона побачить кров на моїх пальцях і кісточках і злякається: подумає, що я била когось, що я лупцювала від люті бетонну шкіру. 
А я ж просто забула рукавички. 
Рукавички. 
Стокгольмський дощ. 
Ожеледиця. 
Туш потекла, лишаючи під очима чорні синці. Неначе крадій, швидко ковтаю канельбулле, з чим же це вона? А, цинамон, кориця. 
Всі пробігають на червоне. А ти мокни. 
Метро і ще 11 зупинок. 
Жовті поруччя, руків‘я парасольок. 
Самозакоханість і мазохізм мають так багато спільних літер. 
Дім і руки кусає гаряча вода. 
Боляче до сліз. 
Візьми себе в руки. 




///

Можливо, одного ранку
я прокинуся фінансистом
десь у Нью-Йорку або Чикаго.
Сусід вітатиметься зі мною
“Йоу, сіста”
і я буду місцевим
років десять із гаком. 
Ходитиму на роботу,
досліджуючи тонкощі андеґраунда.
Замість віршів
у стовпчик писатиму цифри, 
одного разу навіть потраплю 
за ґрати, 
коли нап’юся
й зашурхочу шифером. 
Я буду дисциплінованим, 
відпрасованим
завжди свіжим,
розклад чіткий:
підйом 
пробіжка
зарядка 
“Старбакс”, 
американо,
влітку – теплі країни,
узимку – лижі,
і можливо, мені буде навіть нормально, 
непогано, цікаво. 
Але поки в мені замість серця млинок для кави:
то я маніакальна,
то депресивна,
то застрягає в млинку,
як на те,
камінь, 
то волосся під фарбою
заінтенсивно сивіє.
Я дивлюся на схід і там, де були входи, 
я шукаю виходи, 
ставлю у віршах коми, 
за вікном аеропорт, і щоранку жоден 
з літаків не відносить мене додому.



///

І не переходить на ти,
хоч вона й не проти,
тримає на відстані 
Ви – 
тягнутої руки. 
Ніколи не перестає,
і не переходить,
прочитує знаки,
надає 
навзнаки.

Пронизуй же 
мідними струнами
матовий простір.
О, круче прекрасний, нащо віщував біду?
Пробач мені, я не могла залишатись осторонь, 
тому так далеко,
так беззаперечно
йду. 



///

Я затуляю обличчя руками, там – кадри,
куплені в недобросовісних крамарів.
Сни та видіння, зйомки прихованих камер, 
вулиці, люди, моря, вітрильники – гамірно,
та, щонайгірше, не розрізнити слів. 
Що за прадавні храми, ліси бескрайні
і береги яких на мапі нема?
Мученики, чарівники, праведники,
фрески пастельні розтріскані, патина пам‘ятників,
скелі химерні, льодовики, зима.

Сиві рибалки, застуджені арлекіни, 
неповнолітні солдати,
досвідчені сомельє, 
перукарі та
дослідники,
лицарі та пірати…
У крамарів би якби про це запитати, 
як же так сталось  –
 в усіх обличчя твоє.



///

Я увидел тебя и ослеп, 
обнажился до глупой искренности,
я исколот, я обожжён 
твоими искрами, но
эту боль принимаю как дар,
метеор,
как пятак последний,
без которого в холода
мне голодным идти по следу. 

Ну зачем же мне этот рай
за минуту до приговора?
Надо мной кружат выбирая, 
что кому достанется, 
вороны. 
Пусть незряч я и обречён
перед сворою воронья – 
лучше так – 
всё равно уцелели бы
или ты, 
или я. 



///

Раз уж я теперь далеко, разреши мне тебе писать:
скалы залиты молоком, разбудившим в нас боддхисатв.
Скулы скроены без лекал, мне теперь легко 
увеличивать интервал 
каждым по-
звонком. 
Без звонка выбегать за дверь в то, где ты стол стена окно, 
раньше просто было — теперь 
просто запрещено.
Раз уж я теперь ухожу, разреши мне тогда быть
тем, кто пишет тебе стихи из траншей повседневных битв. 
Раз нескоро сюда вернусь, да и будет ли это «здесь», 
разреши ноябрьскую грусть всю излить как есть. 
Закрывается дверь, давай, 
три, два, раз – подними глаза. 
Забывай, забывай, забывай, забывай, 
все слова, кроме слова «нельзя». 



///

18.
Ну давай же, почувствуй,
я у тебя за спиной, 
на твоей стороне, 
с верой в твои оговорки,
на горе Синай,
на прицеле
и в точке сборки, 
и везде, 
где ты решишь
побывать со мной. 

Ну давай же, 
руку нащупывай 
в темноте:
по дороге домой, 
в холодной ещё постели.
Эти стебли окрепли,
оперились, 
облетели, 
и прозрачное небо сквозь них проступает 
зимой. 

Все опоры прорываются из-под земли, 
возрождаясь из пепла,
которым однажды станем,
обрастает бетоном 
каркас из плетёной стали, 
превращаясь сперва в единицы, 
потом – в нули. 

Меж лопаток твоих тревоги и корабли, 
ледники, поцелуи, рюкзак, тетива «останься».
Я несдержанна в этом своём ритуальном танце, 
в этом старом единстве, 
в вымышленном таинстве – 
за твоей спиной, 
почувствуй, 
куда бы ни шли. 




///

отсекай коннотации,
фильтруй контексты,
цитаты нанизывай.
ты вела себя вызывающе – 
принят вызов.
секундант,
ошарашенность отутюжив,
берёт билет до конечной станции, 
проверяет оружие, 
осматривает место. 

престу-
пления
несвершившегося –
слишком поздно 
вскрылись детали,
поддались шифры.
я стою как в строю, 
упрощённая до нуля
оказалось что я – 
единственный дуэлянт. 



///

И вот они едут, уйдя наконец от погони, 
вынырнув из суеты,
выпрыгнув из круга ,
в полупустом, горизонт размывшем вагоне,
даром, что январь – 
к югу. 

Думают, ладно, спички промокнут – есть зажигалка. 
Будем фотографировать пирсы, говорить с маяками, 
считать краем света берег в заснеженной гальке,
смотреть не мигая: в глаза, на воду и камни.

Ладони: внутри нежно, снаружи шершаво, 
шалеют ветра, пронизывая до хрипа, 
будь лето, пошли бы на рынок за овощами, 
домашним вином, виноградом, 
а так - 
липа, 
чабрец, мелисса, солодка с прозрачным мёдом.
Не хочется шевелиться, сплетя пальцы, 
Успев загадать, чтоб это было пророчество,
она просыпается. 



///

75. 
И вот, значит, оказываются они в тёмной комнате: 
ни окна, 
ни лампочки, 
ни даже щели, 
чтобы свет сквозь неё проникал. 
И что бы ты думала: 
мамочки,
ни он, ни она, 
не разделись, 
не захватил их азарт,
не распалил накал. 

Нет, ты только представь себе: 
вот лежат они,
ну точно как школьники,
мизинцы касаются, 
но дышат глубоко и спокойно,
это же не текила, 
а какая-нибудь кола, 
я себе и не представляла такого. 

А потом – ну это вообще уже ни в какие ворота –
она открывает рот, 
кто бы мог подумать, 
для того, чтобы говорить: 
«Минуты слишком короткие, 
 секунды грабят нас как пираты,
события засасывают водоворотом,
а ты рядом, 
ты вот он. 
Как же я рада».

И тут, по её словам,
темнота наполняется 
пылинками света,
как через линзу боке,
выходят они, как я уже говорила –
вполне одетые, 
рука в руке. 
А потом расходятся в разные стороны, 
чтобы снова, прислушиваясь,
идти на звук вдалеке.