ЗАПИСИ 2020 ГОДА
***
в сырых сумерках возле меня сидела кошка Лола. Лола, говорю, душа, Лола. Смотрит на меня испуганно. Потом проскользнула в подъезд. Учись у Лолы
встретила Васю, давно не видела. Он совсем постарел. Поздравил меня с католическим Рождеством. Он худой и опирается на поблескивающую металлическую палку. Мне всегда кажется, что у него особенная цель, поэтому он так стремительно движется по улице
над недостроенными домами высоко стояли месяц и звезда. Какой хороший театр. Золотая фольга и голубой атлас. Холодная сестра и скрытный брат
***
снег пошел. На Зининой простыне на балконе краснеют маки сквозь снег. Ходит по двору собака и рассыпчато лает, она как чья-нибудь сестра, у нее насущная забота. Под снегом светло. Он пахнет мокрым сукном, что лежит под окном
***
на дне у снега стоят сырые деревья и смотрит черная собака. Воздух там светлый как зеркало, которое перед тобой вращают и этим вроде что-то дарят
***
А белый день за черными деревьями сияет
Он лучший гость
Платочек белый он из темного кармана
Им вытирают детям горький рот
***
мне нравится, что день – не мы,
что он приходит после тьмы,
что он холодный цокот, свет,
на сером лацкане букет
***
смотрела ночью мигание гирлянд на чужом балконе. То они замирали на зеленых ядовитых огнях, то сквозь них медленно проступали волчьи красные глаза или это разгорались угли, или это были огни ночного ж/д вокзала. Может, это были тревожные семафоры. Это был холодный театр, я помню его еще с улицы Киквидзе, когда кончался год и в коридоре пахло елкой, сияла белая посуда
***
иногда моя комната с новым окном с коричневой рамой напоминает мне незаметно едущий поезд. И еду я в этом поезде через белые дни, студеные и голубые. Мы едем в этом поезде с мамой. Раньше мы ехали в нем с котом Мотей. Мы едем глупо, бедные пассажиры. Нам стыдно, Боже. Мы, может, вялые цветы
***
от воздуха в декабре не дождешься слезы, деревьев жалко. Смерть, мне кажется, далеко внизу, как некое холодное море. Пока к нему спускаешься что-то спрашиваешь у непредставимого Бога. Это трудно сформулировать. В этих вопросах есть слова: зачем и черный лес. А также: пустота и повторяется. А также: черника, черный, падать, вечный, почва
***
воскресенье: в открытую балконную дверь протянули колючую розу холода. Ну здравствуй, ты пахнешь гордо, горбато, по тебе не взберешься
.
понедельник: холод все так сильно зажал, что оно запахло хвоей и приподнялось, асфальт просветлел. Ты, улица, зовешь и губишь, плевки твои алмазны
***
земля лежит сырая
как сверток
что кто-то хочет передать кому-то
но медлит
мелькают станции в окне
и поезд едет
***
утром на крыше сидели голуби. Сходка рабочих в начале большого дня, в халатах грязных, черных с серым. Живут на размокшем хлебе, дружат с дворовой собакой, играют с ней на газоне как взрослые дурачки в манишках
***
сегодня день как душный тусклый мех, как надушенная шуба с неизвестного плеча, в нее заходишь и до вечера не можешь выйти. В церкви звонили, звон падал, как что-то грузное, и так и не взлетел. Деревья непрозрачные стоят, как обедневший ряд
***
улица, ты свадьба, где все встречаются, всех целует при входе воздух. Земля холодная, стоят деревья предпразничного чина, летят прогорклые листы. В земле лежит секрет. Объемлет выходящих свет
***
откуда-то взялась зелёная трава, она как живучая злость. Деревья же над ней желтушные. На улице как на большом корабле, плывешь незаметно в большую страну, тихий ход у корабля, неподвижная земля
***
день сегодня принесли в сером сыром свертке, дворняга наша его нянчит под деревом. Там у нее маленькое хозяйство - посудина из пластиковой бутылки и ямка в земле. На улице мокро, немного запахло кофе, - праздник величиной с игольное ушко, немного Парижа. Как хорошо, что холодный воздух не выбирает, идёт ко всем, главное выйти в него, он наградит
***
смотрю, как серый день дотлевает, как сужается его холодный просвет. Ты, день, цветок или дымчатый камень, и ты исчезаешь. Смотрела немного на серый асфальт и толстого голубя. Сухой холодный асфальт напоминает мне почему-то о французском кино 60х, в котором много городской жизни и прохладной красоты, а зимой можно ходить в туфлях или несерьезных сапожках
***
мама сегодня два раза ходила в магазин и два раза сообщила мне: Гуля больше не торгует, вместо нее под зонтом теперь продавщица свежей рыбы. О время, ты легко меняешь передники и кажешься другим. Ловкач ты, время. При Гуле деревья, помню, были смуглыми, едва оседлыми. А теперь не знаю даже, нужно выйти и посмотреть. Покинул место человек и какие-то приметы с собой забрал. В Гулиных словах приветствия был чистый спирт, скажет и ей веришь. За ней мне виднелась румынская больница с голубыми стенами и бедный родственник. Но все меняется. Теперь там, наверное, заезжий театр, где бьют хвостами рыбы, а к ним присматриваются женщины в беретах
***
ноябрь это сплошь сырой сад, мне такие нравятся. Видела в окне двух светло-песочных собак, они не спеша бежали по автостоянке, с какой-то, похоже, детской целью. Животворящие собаки
.
видела строителей, обсуждающих котлован. Мне нравится в будних днях показывающая себя работа жизни, я уже немного знаю ее мелькающую спину, ею многое удерживается. Долетело слово «майна» со стройки, будто и тебя еще позвали в лодку, и ты плывешь, тело дрожит
.
видела белого кота на балконе знакомых «бретонок». Рядом с котом курила женщина без сияющего своего платка, и это непривычно, совсем безвестно, так курят на переправе, где не следует ни с кем говорить и позволять себе что-либо лишнее
***
жизнь это такая прохладная ткань. Это как вдруг приехал в темный дом пресветлый гость и всех позвал. От одежд гостя пахнет далью и подарком в подарке. Жизнь это белый платок с головы кого-то красивого. Жизни подходят слова: идём, пойдем. Мы, помню, шли вдоль зелёного забора и городской травы в магазин. Я всегда знала, что это царски, - идти по лицевой стороне земли и говорить, может быть даже ругаться, но идти по верху земли в нежадном воздухе
***
воздух иногда узкий, туго подвязанный, он пахнет ветками и темнотой и хлещет по лицу. Мы ехали в таком однажды. А ветки серые, приветные. И не поймёшь, чья в этом ласка
***
действительно была позавчера минута тихой осенней сцены, какого-то темного чудесного действа, в которое меня позвали постоять и посмотреть. Деревья были так красивы, они красовались, и это было наивно. Так птицы ещё умеют красоваться. Большое око дня, подобное воловьему, смотрит на них и тешится ими. Но не может спасти или хоть на минуту удержать
***
я снова вспомнила это хорошее чувство свободы, когда выходишь из белой больницы к темным деревьям Введенского, и они стоят тихо как детский стеснительный хор. Они только готовы вступить, но вечно не вступают, а ждут отмашки. И очень тихо. Как только в октябре бывает, как будто он таинственная сцена, где только лист летит
***
видела в окне, как тусклую медаль дня берет на зубок ночи волчок, и на тот берег - скок. Мокрая шерсть, глаз не видать. День, ты цветок. Ночь, ты тать
***
мама купила позднюю малину и она темная как тайна, угрюмая и тихая лежит и вспоминает ветки и, может, землю под собой
.
мне нравятся такие дни – цыгане едут, одеяла их тлеют. Мир смотрит в темень, как небольшой, – она ему показывает то ли позднюю розу, то ли мокрые листья
***
я иногда вспоминаю один странный день,
в нем ветер волновал темные деревья в пустом больничном дворе
и они рвались как звери прочь,
я встречала и после много темных деревьев,
они всегда полны тайной,
некоторые из них похожи на завороженных князей,
некоторые на печальников у кованных ворот,
но те деревья были как весть,
и я ее люблю
***
…приснилася Америка в образі просторого музейного приміщення із височенним склепінням та величезними вікнами. На її колонах були вирізьблені малюнки злегка патетичного змісту, але неймовірно цікаві. А на стінах зали висіли картини, серед яких моя супутниця по сновидінню зачаровано дивилася лише на одну – на ній був зображений сніг, як сутність снігу, як холодна сіль землі, як сніг снігів, надбілий, найбіліший. Дуже дивний сон. Із тих, що запам’ятовуються надовго.
***
цього року мені не зустрілася чайна троянда, я побачила лише маленький заячий кущик на газоні, який стало жаль знімати на телефон, – таким розгубленим він був. Не все потрібно кидати у зоб телефону, нехай якісь маленькі речі світу просто побудуть. Все частіше думаю, що їм треба давати спокій від себе
***
зранку відчинила на кухні балконні двері
згадала значення слова простір
значення слів рання весна
значення слова буття
це коли мокрий сніг летить
прямо на тебе
і це все що тобі треба
***
у ранніх сутінках
руда трава біля озера
стягає на себе весь смуток рослин та землі
та божеволіє від нього
та мовчить
***
…сьогодні вперше за довгий час побачила тоненькі дорогоцінні смужки серпневого світла на стіні, на дверях. Не втрималася та торкнулася. Хоча не обов’язково це робити. Вони ж бо дорогоцінні, як молоденькі ріжки якихось міфічних антилоп, торкнешся – і нема їх.
***
… розпечене повітря забиває собою дихання, немов піском. В ньому багато смутку, від якого робишся безпорадною і не жалкуєш про це. Трістія. Чорне, зелене. Ніщо так не вміє свідчити про неї як тополі. Дивишся на них та промовляєш: Рим, сум, сон.
***
в такому дні добре ховатися від смерті, від самої думки про неї. Лежати, впнувшись в поліровану штахетку вузького дивану та витягати з минулого якісь маленькі речі. Наприклад, що у шафі нашої колишньої кімнати мені пахло Німеччиною, Лейпцигом, вірніше, словом Лейпциг, лютеранським порядком та надією. В дитинстві всі речі пахнуть надією на щось таке, що дуже далеко. Мені якось приснилася ця шафа зі світлим батьковим плащем. Уві сні я дістала з кишені плаща невеличкий фотоальбом, гортаючи який, побачила покручені арабські колони, коштовне червоне мерехтіння архітектурних деталей, мінливі фасади
***
дерева в дворі шумлять як вічне море, що не вгамується і там. День стоїть ясний і навіть місцями гарячий як шерстяна хустка. В дворі все завмерло, хочеться його зрушити, але це нікому не під силу, бо воно – саме. Треба читати щось, треба когось слухати, бо світ німий та надто глибокий, аби отак сидіти і безпомічно дослухатися до нього. Треба розбавляти це густе буття чимось несерйозним
***
Дерева
Дерева у лютому виснажені, наче група хворих на березі озера, їх мало хто помічає. Проте за ними гарно видно всіх, хто йде. Це невимушений театр. Мені подобається, коли у ньому з’являється чоловік із собакою або дівчинка в червоному пальті
Сніг
Сніг лежить біля паркана, тьмяніє. А ще донедавна сяяв. Біла кістка світу, гордовитий лоб молодого князька. Плин і тебе торкнувся, час повертатися в себе, ставати невидним, згортати пожитки
***
Двері стояли відчинені на всі чотири боки Світу.
За північними – спокійний схил, який вів до неба.
За південними – круті дерев’яні сходи, що обіцяли
Прогулянку в аїд минулого, з усім його теплом та попелом.
За східними – біла каплиця з темно коричневим дахом та
Круглим годинником, що зрідка бемкав, привчаючи до того,
Що Час – насмішник, і з нього навряд чи існує вихід..
І, нарешті, західні двері приховували вічне Літо
з верховенством зеленого та сонячних плям на алеї.
Можна було війти у будь-які з цих дверей і залишатися там вічність.
Але ноги несли по дрібному гравію у напрямку міста,
Де вир вечірнього життя крутив речами, і це було весело,
І це було сумно, і це було байдуже, але ж… життя…
Воно, як та неслухняна собака у сутінках на зупинці,
яку господар декілька раз окликає, і вона, дякувати Богу,
іще біжить до нього…
***
ця світлина Люксембурзького парку
найкраща книга сьогоднішнього дня
я читатиму її іще довго
я питиму очима її молодий сніжок
її червонуваті дерева та чоловічу постать
що віддаляється
я буду гадати іще не раз
чий це погляд так сильно схожий на мій
закохано читав ці рівні ряди дерев
***
між сторінок Всесвіту
натрапила на списану акуратно
листівку сестри
писану чотирнадцять років тому із
маленького містечка Ч
тоді вони із першим чоловіком
жили на буровій
чекали нафти
з того нічого не вийшло
але сестра була тоді така весела
і в мене були… сили щось змінити
наприкінці вона весело запитує мене:
куди ти прямуєш?
я ще й досі не знаю,
що їй відповісти
***
зимовий день тісний, з нього хочеться кудись дітися, але це марне. Поза цим, втішаєшся холодним цукром снігу, – може він насправді святий. А як відчиниш балконні двері, то вмить стане навпроти тебе високе та тверде повітря, – це все-таки пригода
***
зима кінчається. В її пустелі краще видно речі. Ти дивишся на них, вони – на тебе. Земля, дерева. Зима схожа на середньовічну мініатюру, яку ти розглядаєш уві сні, і сніг на ній як невимовна милість, як радість, як білі квіти
***
може, запам’ятаю, як самотня Люба у теплих сутінках п’ятниці виймала із сітки живу, щойно зловлену рибу та віддавала сусідці, аби та приготувала її своєму хворому чоловікові. Вони говорили між собою про щось вкрай просте. То була дивна хвилина, в ній нічого не бракувало, окрім того, що вона минуща
***
… від компанії голубів учора війнуло якимось бідним нечистим теплом, яке нікому не треба (саме себе соромиться, саме собі бридке). Г. зверхньо називає їх тупими пташками, Л. сміється: «хіба вони винні?». Мені ж здається, вони взагалі про щось інше, є в них якась звичайність, що вплетена в самі дні
***
мама привезла із села поминальних цукерок в гарних папірцях та несмачних. Цукерок причастя до пам’яті смертної та дитинства. Каже, у веранді стоїть ціла корзина. У них циганські та біблейські назви – Емілія та Вірсавія. Звісно, які іще можуть бути назви у цих гіркуватих провінційних красунь
***
мало не забула, що сьогодні Трійця. Того року вона наплинула легко, а цього не відразу нагадала про себе. Дуже сухий розпечений день, у ньому і порох гарячий. Пташки старанні та бідні, співають як приневолені співати. Дерева – втомлені царі. В цей день бабця кидала на підлогу зілля і воно пахло дивовижним і сумним і далеким-далеким святом
***
мене ще дивує простір як такий
(і навіть слово «простір» — у ньому є чим дихати)
в ньому можна рухатись на малі й великі відстані
він гарна гра, час – теж
суха трава – теж гарна гра (вона і час і простір)
у травні вона була зелена, як жива тривога,
а в липні – виснажена, як сестра у приймах
***
мова раніша від тебе. Це стихія, яка поглинає тебе від народження, не питаючи. Все твоє внутрішнє море, весь темний вир, утворені нею. І коли тобі тяжко, треба говорити вголос, проговорювати те, що крутиться всередині змалку. Це може допомогти. Тобто такі слова, як дерево, дощ, повітря, обличчя, хустка, шибка, пагорб – свого роду короткі молитви. І коли не пам’ятає інших – промовляй їх
***
сьогодні прохолодний день, в ньому, як в провінційному буфеті, за дверима якого стоїть гніда конячка. Грушок нападало. В траві – тривога. Через городи – цвинтар. Дуже тихо. Вся праця світу прихована від погляду, але йде невпинно
***
іще трохи про мову –
вона перша за тебе,
ти опиняєшся в ній як в дивній воді,
і одного дня тобі кажуть: сніг, або сонце, або – небо
ти пробуєш слова на смак,
як дикун, повторюєш їх цілими днями,
доки вони не стають зовсім дивними та окремими від речей
твердими як камінчики,
якими будуть грати і після тебе
***
буває, що віконна рама навесні
запахне сирітством, воском,
якимось обмеженим світом,
що не більше зерна;
в таку хвилину треба вголос назвати всіх,
хто живе у тому зерні ще й досі –
прадід Міхал, прабабця Оля,
грузинська красуня Мзіка з білою марлею в руках;
живе в тому зерні запах грушок та яблук,
тяжкі здичавілі гілки дерев,
висока трава, сутінки, жіночі голоси;
спочатку буття кидається на тебе стихійно,
а потім, якщо пощастить,
то тобі зустрінуться іще й слова до нього;
це прості слова:
кущ, земля, злива, вікно, тополя, вечір, вечеря
***
День великий. Сірий. Вечором дивилася у вікно, як той хасид у Бубера, який бачив зі свого вікна на великі відстані. А я бачу щось таке звідти, що ніхто інший не здогадається бачити. Дякую, Боже. У калюжі ти засвітив мені теплу жовту квітку, вона мерехтіла, вона належала мені. Я дивилася на неї та раділа шабатньому подарунку.
***
холодна весна це виснажена після лікарні тітка, що простягає мені щойно спечений хліб і каже: ти знаєш, я нічого не відчуваю зараз, немов пуста
.
холодна весна це жінка, що виглядає дочок на дорозі та дивиться на білу станцію
.
холодна весна це ще й неприязна земля, в якій трава слабка та зла, бо недолюблена
***
у листопаді бувають дні холодні, як фамільне срібло, торкаючись якого скронею, приходиш до тями.
***
згадала, як одного дня сфотографувала горобця у сірій пилюці.
Ось що таке самотність, – це горобець у сірій пилюці.
Він не вміє говорити про самотність,
він вміє лише самотіти, летіти, підбирати кришки у траві.
Навесні та влітку багато самотніх днів,
коли вулиця вдивляється в тебе, та питає: де ти?
***
побачила маленьку пташку на рожевій гілці
і вперше в житті мені не здалося смішним
твоє дитяче захоплення рожевим кольором
який нагадав мені про таку безтурботність
від якої робиться не до сміху
адже вона вже недосяжна
як я розумію тебе тепер
***
Холодний день. Срібло, білила, чорне вугілля. Рибалки на озері наче простенька метафора самоти, зрештою, як і ти. Холод переходить усі кордони. Тепер в жодній з кімнат неможливо уникнути його. Він тисне так само невблаганно, як час.
***
… мокрий сніг пішов, в конусному світлі ліхтарів летить собі (артистично), повільний, молодий. Вже рік минув, іще одне коло окреслене, чи закреслене коло. Міряти непомірне життя першим снігом наївно, але хоч якось.
***
сніг повернувся
він схожий на холодну вітчизну
строгість якої ти вже встигла забути
і не знаєш як тепер бути
у її розваленому квітнику
що пахне вогкістю та розгубленістю
***
деякі незначні або випадкові події життя
немов ті високі темні дерева з віденського парку
знову і знову постають на шляху
наче вони приховують таємницю
розгадавши яку осягнеш свою долю
***
це, мабуть, варте уваги – обіцяна смерть, холод, біль
дякую
але мені потрібне лише життя
я виглядаю лише його сліпуче білу хустку
лише б вона не щезла
нехай воно як човник на хижих хвилях
не зможе потонути
***
…дивилася у вікно на сніг та дерево. Вони навмисно такі прекрасні, так відверто явлені у світі, аби мені за ними сумувати вже тепер. А може ми так сильно пов’язані між собою однією мотузкою поцейбічності, що відтепер не загубимось…
***
сніг лежить на автостоянці. Може, він бік таємничого білого оленя, що ліг спочивати. Може, він білий хліб якогось солодкого та гіркого причастя. Може, він біла холодна квітка із сновидіння
***
а що, коли хрещена і справді у ці дні сидить біля вікна перукарні на сумній вулиці потойбіч, чекаючи на когось. Як ця жінка на випадковій світлині. В неї така сама несмілива постанова рук та ніг, таке саме ображене обличчя. Куди вона піде після перукарні. В якусь темну квартиру американського провінційного міста? Ввімкне радіо? Дістане соняшникове насіння? Стане чекати на дзвінок? Чи ляже спочивати і їй примариться теплий пісок та сосни, та хода сина? Життя дивне, немає в кого розпитати про нього, всі заклопотані. Чи снитиметься воно?
1. На каких языках вы пишете?
Я пишу на русском и украинском языках.
2. Является ли один из них выученным или вы владеете и тем, и другим с детства?
Украинским языком я владею с детства, а с русским познакомилась уже в школе. В моем окружении говорили преимущественно на украинском языке.
3. Когда и при каких обстоятельствах вы начали писать на каждом из них?
На украинском – в школе, а на русском лет в 17, все началось с дневниковых записей, которые мне посоветовала вести тётя. И так как на тот момент главным моим разговорным языком уже был русский, на нем я и стала делать записи. А на украинском языке я стала писать лет в 30, когда почувствовала нехватку какой-то настоящей языковой опоры, внутренней земли, которую и мне отмерили в наследство. Когда говоришь на родном языке, вернее на том, на котором впервые услышала названия вещей, вроде бы оживаешь, и чувствуешь себя не совсем чужой этой жизни.
4. Что побудило вас писать на втором (третьем, четвертом…) языке?
Трудно сказать, какой язык для меня второй. Если русский, то меня побудило писать на нем желание сказать то, что никому больше не хотелось говорить, это было в юности. А позже мне хотелось писать и читать написанное друзьям. Я почувствовала какую-то именно свою инерцию речи, и она меня удивила потому, что в моей жизни, кажется, к этому не было никаких предпосылок. Разве что в детстве я почему-то хотела быть поэтом и что-то сочиняла. Для меня загадка, почему мне это нравилось.
5. Как происходит выбор языка в каждом конкретном случае?
Я, наверное, интуитивно и не особенно колеблясь, выбираю, на каком языке писать. Чаще все-таки я пишу на русском. Хотя украинский живет как бы на дне моей жизни и с этого дна всегда виден и слышен. Из него моя земля, небо и солнце. Пишу на нем тогда, когда мне хочется писать о ком-нибудь из своих родных, например, или о чем-то неясном, внутреннем, таинственном. Мне кажется, о какой-то глубокой тоске можно написать только на украинском. Или о первом снеге. Я в общем-то пишу об очень частных переживаниях.
6. Отличается ли процесс письма на разных языках? Чувствуете ли вы себя другим человеком\поэтом, при переходе с языка на язык?
Конечно, процесс письма на русском и украинском отличается, и характер текстов в результате разный. Это как выходить в мир разными дорогами. Ритм, звучание и образность этих языков различные. Русский язык для меня более строгий, а украинский – барокковый, как старое тяжелое паникадило из почерневшего серебра. Когда пишу на украинском, всегда чувствую какой-то свод над головой, но он не давит, а ограничивает собой, это не страшно. На русском хорошо говорить о просторе и высоте, на украинском – о каких-то более близких для себя вещах или снах, о чем-то неустойчивом. Воспоминания о родных тоже хочется записывать на украинском.
Да, мое восприятие себя зависит от того, на каком языке я говорю или пишу. Когда я пишу на украинском, представляю, что на меня смотрят мои родственники и мне хочется их удивить, мол, видите, на нашем языке можно говорить не только совсем обыденные вещи, но и немного более приподнятые, как в маленьком театре.
Когда я пишу на русском, то чувствую себя, как ни странно, более легко. Мне легче на нем говорить и писать.
Вообще, когда я пишу, я чувствую себя другим человеком.
7. Случается ли вам испытывать нехватку какого-то слова\понятия, существующего в том языке, на котором вы в данный момент не пишете?
Нет, я не чувствую этой нехватки. Мне хватает слов. Может, это звучит самонадеянно. Я пишу, когда мне пишется. Когда я не нахожу слов, я не пишу.
8. Меняется ли ваше отношение к какому-то явлению\понятию\предмету в зависимости от языка на котором вы о нем думаете\пишете?
Да. Украинский язык носит барокковый характер, он украшает или смягчает все, о чем говорит, все, что попадает в его поле. Он обладает какой-то магией. Самые простые существительные, произнесенные или написанные на нем, кажутся мне поэзией. С некоторыми русскими существительными дело для меня обстоит так же, но это уже другая поэзия.
9. Переводите ли вы сами себя с языка на язык? Если нет, то почему?
Нет, свои тексты не перевожу, а чужие могу. Я пробовала переводить и свои, но такие тексты становятся какими-то выжатыми, они как бедные родственники в гостях. Они будто утрачивают свое изначальное настроение.
10. Совмещаете ли вы разные языки в одном тексте?
Не совмещаю. Не чувствую в этом необходимости.
11. Есть ли авторы, чей опыт двуязычия вдохновляет вас?
Не знаю, можно ли говорить о вдохновении. Но меня восхищают некоторые авторы. Тот же Беккет, Набоков, Чоран.
12. В какой степени культурное наследие каждого из ваших языков влияет на ваше письмо?
Очень влияет. Тебя будто позвали послушать какой-то необыкновенный непрерывный разговор, и ты иногда тоже говоришь, пускай даже что-то частное и далеко не такое серьезное (значительное).